їх поширювали в усній традиції, а тому оповідачі змінювали їх за власним бажанням, прикрашаючи тими деталями, які вважали за потрібне додати. Внаслідок цього сьогодні це більше легенди, ніж історії, а їхня цінність (окрім захопливого сюжету) – в моралі та уроках, які можна з них винести. Однак історія першої британської імбрини – гідний уваги виняток. Це одна з небагатьох казок, історична автентичність якої варта щонайбільшої довіри, адже події, що в ній викладено, підтверджують не лише численні тогочасні джерела, але й сама імбрина (у своїй славетній книзі епістол «Зібрання хвостових пір’їн»). Саме тому я вважаю її найбільш значущою з-поміж «Казок»: це водночас моральна парабола, чудесна душевна байка та важлива хроніка певних подій історії дивних.
Перша імбрина була не жінкою, яка могла перетворюватися на птаха, а птахою, що могла обертатися жінкою. Народилася вона в сім’ї яструбів-тетерев’ятників, безжальних мисливців, які були не в захваті від сестриної звички будь-якої непередбачуваної миті перекидатися на м’ясисте безкриле створіння. Через її раптові зміни їх раз у раз викидало з гнізда, а дивне белькотіння замість мови сполохувало їм жертв на полюванні. Батько нарік її Іміною, що пронизливою мовою тетерев’ятників означало «дивакувата», і самотній тягар того дивацтва вона несла на собі звідтоді, як достатньо підросла, щоб рівно тримати голівку.
Яструби-тетерев’ятники неухильно пантрують свою територію, вони горді й понад усе на світі люблять добру криваву бійку. Такою ж самою була й Іміна. І коли між їхнім сімейством та бандою лунів розгорілася війна за територію, вона билася хоробро, рішуче налаштована довести, що вона нічим не гірший яструб-тетерев’ятник, ніж її брати. Їх переважали числом більші, дужчі птахи, але Імінин батько не визнав поразки навіть тоді, коли почали гинути його діти. Зрештою вони відігнали лунів, однак Іміна дістала поранення, а всіх її братів, крім одного, було вбито. Не розуміючи, навіщо це все було, вона запитала в батька, чому вони не могли просто втекти, знайти собі інше гніздо й у ньому поселитися.
– Ми повинні були боронити честь сім’ї, – відповів їй батько.
– Але ж сім’ї більше нема, – зауважила Іміна. – Яка в цьому честь?
– Я й не сподівався, що така істота, як ти, зрозуміє, – на цих словах батько розрівняв пір’я, знявся на крило й полетів на полювання.
Слідом за ним Іміна не подалася. У неї геть пропав смак до полювання, до крові та бійки також, що як на яструба-тетерев’ятника було ще більшим дивацтвом, ніж вряди-годи обертатися на людину. «Мабуть, не призначена я для того, щоби бути яструбом», – журилася вона, сідаючи на лісову землю й приземляючись на людські ноги. Певне, вона не в тому тілі народилася.
Довго блукала Іміна. Біля людських селищ вона затримувалася, роздивлялася їх із безпечної схованки на верхівках дерев. Полювати вона припинила, тож на рішучий крок її штовхнув голод – вона заходила в села й потроху крала рештки людської їжі: смажену кукурудзу, яку кинули курям, пироги, поставлені охолоджуватися на підвіконнях, горщики з юшкою, зоставлені
