розвернулася й побачила юнака в короткій зеленій туніці та черевиках із риб’ячої шкіри. Дивне то було вбрання, але ще дивнішим видавалося те, що незнайомець тримав голову під пахвою, геть відокремлену від шиї.
– Це ви мені даруйте, – відказала Іміна, – але що у вас із головою?
– Дуже-дуже перепрошую! – вигукнув юнак таким тоном, наче тільки-но збагнув, що в нього штани незастебнуті, та, страшенно знітившись, насадив голову на шию. – Який же я нечема.
Він назвався Енґлбертом і, дізнавшись, що йти Іміні нема куди, запросив її до свого табору. Ним виявилося злиденне поселення з кількох наметів і відкритих вогнищ, на яких готували їжу кілька десятків людей – точнісінько таких самих диваків, як і сам Енґлберт. Власне, були вони такими дивними, що майже всіх повиганяли з інших селищ – як Іміну. Вони з радістю прийняли її навіть по тому, як вона показала їм, що може обертатися яструбом, та продемонстрували їй деякі свої незвичні таланти. Виявилося, що на світі вона не одна така. «Можливо, – подумала Іміна, – у мене теж є своє місце, незважаючи ні на що».
Авжеж, то були перші дивні люди Британії. Не знала Іміна одного – що долучилася вона до них у найтяжчі часи їхньої історії. Раніше звичайні люди сприймали дивних належно, навіть шанували їх і легко з ними співіснували. Однак почалася епоха невігластва, і ось уже звичайні зиркали на них із дедалі більшою недовірою. Коли ставалася трагічна подія, якої не могла пояснити тогочасна примітивна наука, в усьому звинувачували дивних людей. Коли одного ранку село Малі Невдоволи прокинулося й побачило, що всі їхні вівці погоріли, чи зрозуміли селяни, що вбила тварин блискавка? Ні. Вони звинуватили тамтешнього дивного й вигнали його в пустинь. Коли кравчині села Стібок цілий тиждень безперестанку сміялися, чи збагнули селяни, що винна в цьому щойно завезена вовна, бо аж кишіла кліщами, які переносили сміхотливий грип? Звичайно, ні: всю провину вони поклали на двох дивних сестер – і повісили їх.
Таке свавілля коїлося по всьому краю, дивні змушені були рятуватися втечею від звичайних і об’єднуватися в гурти, як той, до якого долучилася Іміна. То була не утопія; вони жили разом тому, що більше нікому не могли довіряти. Ватажком їхнього поселення був дивний на ім’я Тумз, рудобородий велетень, що носив на собі прокляття – писклявий голос горобця. Його тенор не дозволяв іншим сприймати його серйозно, зате в нього самого вигляд був вельми вагомий, тож ніхто не забував, що він належить до Ради важливих дивних[8].
Іміна уникала Тумза, бо мала вже якусь алергію на гордовитих чоловіків, і всі дні проводила в товаристві нового друга, веселого й часом безголового Енґлберта. Вона допомагала йому вирощувати овочі на городику й збирати хмиз для багать, на яких готували їжу, а він познайомив її з іншими дивними. Ті одразу прихилилися до Іміни, і вона стала вважати табір своєю новою домівкою, а дивних людей – другою сім’єю. Вона розповіла всім про яструбине життя й розважала своїми фокусами з повторенням
Рада важливих дивних, до якої входили самі чоловіки, існувала задовго до того, як виникла Рада імбрин. Складалася вона з дюжини товариських радників, які зустрічалися двічі на рік, щоб писати й ухвалювати закони, яких повинні були дотримуватися дивні, і стосувалися ті закони здебільшого розв’язання конфліктів (дуелі були дозволені), обставин, за яких дивним було дозволено вдаватися до своїх здібностей у присутності звичайних (коли їх це влаштовувало), та незліченної кількості покарань за порушення правил (від шмагання язика до вигнання). (
