довкола них, подивляючи прекрасний одяг і коней.
– Близько не підходьте! – застерегла селянка Саллі. – Якісь вони такі, наче хорі.
– Ми прямуємо до узбережжя Послуху[3], – пояснив їм один із гостей, чоловік, що, здавалося, з-поміж усіх єдиний мав сили розмовляти. – Кілька днів тому нас перейняли розбійники. Ми зуміли від них утекти, але заблукали й відтоді їздимо по колу, шукаючи стару Римську дорогу.
– Тут ніде й близько нема Римської дороги, – сказала селянка Саллі.
– І узбережжя Послуху теж, – докинув селянин Пулман.
– А далеко до нього? – спитав гість.
– Шість днів їхати, – відказала селянка Саллі.
– Нам нізащо не встигнути, – похмуро мовив чоловік.
Зачувши це, дама в шовковій мантії безсило обм’якла в сідлі й, непритомна, впала на землю.
Селян пройняв жаль, і вони, хоч і боялися хвороби, віднесли зомлілу даму до найближчої хатини, а її супутників покликали з собою. Їм дали води і припросили зручно вмощуватися на ліжках, застелених соломою, і дюжина селян скупчилася довкола, наперебій пропонуючи свою поміч.
– Не напирайте на них! – наказав селянин Пулман. – Вони знесилені, їм треба відпочити!
– Ні, їм треба лікаря! – заперечила селянка Саллі.
– Ми не хворі, – сказав на це чоловік. – Ми зголодніли. Наш провіант скінчився більше тижня тому, і відтоді ми й рісочки в роті не мали.
Селянка Саллі не розуміла, чого це такі багатії просто не взяли й не купили їжі в мандрівників на дорозі, але спитати їй завадила ввічливість. Тому вона наказала кільком хлопчакам побігти й принести кілька мисок водоростяної юшки, просяного хліба й ту крихітну дещицю козячого вимені, що лишилася після свята. Та коли наїдки розклали перед гостями, вони відмовилися.
– Ви не подумайте, що я нечема, – сказав чоловік, – але таке ми їсти не можемо.
– Я розумію, що це харч бідняків, – озвалася селянка Саллі, – а ви, певне, звикли до королівських учт. Але це все, що в нас є.
– Річ не в тім, – відказав їй на це чоловік. – Зерно, овочі, м’ясо тварин – наші тіла цього не засвоюють. А якщо ми змушуємо себе таке їсти, то тільки слабнемо.
Селяни спантеличено перезирнулися.
– А коли не їсте зерна, овочів і тварин, – спитав селянин Пулман, – що ж ви тоді їсте?
– Людей, – відповів чоловік.
Усі, хто зібрався в тісній хижі, відступили на крок назад.
– Хочете сказати, що ви… людожери? – уточнив селянин Гейворт.
– Не за власним бажанням, а волею природи, – пояснив чоловік. – Але так.
І він узявся щиро запевняти наляканих селян, що вони – цивілізовані людожери й ніколи не вбивають невинних людей. Вони та інші, їм подібні, уклали з королем угоду, за якою обіцяли ніколи не викрадати й не їсти
Історична зона для заслань, яка, за деякими уявленнями, була десь на території сучасного графства Корнвол. (
