простягнув Гейворту капшук із грішми.
– Що це? – не зрозумів Гейворт.
– Платня, – відповів канібал. – Саме стільки стягує з нас король.
– Я не можу цього прийняти, – відмовився Гейворт, та щойно спробував повернути капшук, як канібал завів руки за спину й усміхнувся.
– Це буде справедливо, – мовив він. – Ви врятували нам життя!
Селяни ввічливо повідверталися, коли людожери почали їсти. Селянин Гейворт відкрив гаман, зазирнув досередини й трохи зблід на виду. Стільки грошей він за все своє життя не бачив.
Наступні кілька днів канібали харчувалися й відновлювали сили, а коли нарешті готові були знову вирушати на пошуки узбережжя Послуху – цього разу маючи напутні вказівки, – усі селяни зібралися, щоб із ними попрощатися. Уздрівши селянина Гейворта, канібали помітили, що ходить він без милиць.
– Не розумію! – вражено вигукнув один з канібалів-чоловіків. – Я думав, ми вашу ногу з’їли!
– Таки з’їли! – підтвердив Гейворт. – Однак у дивних з Болотяної Твані, коли вони гублять кінцівки, відростають нові[4].
На обличчі людожера промайнув загадковий вираз. Він наче ще щось намірявся сказати, та потім передумав. Натомість сів на коня й разом із двома своїми супутниками вирушив у дорогу.
Минали тижні. Життя в Болотяній Твані повернулося у звичну колію – для всіх, крім селянина Гейворта. Він став якийсь неуважний, і часто тепер протягом дня селяни помічали, як він замислено спирається на сапку й дивиться кудись на болота. Він думав про капшук із грішми, який заховав під мостину долівки. Що ж йому з ними робити?
Усі друзі давали йому поради.
– Можеш собі купити повну шафу ошатної одежі, – запропонував селянин Беттельгейм.
– І де я її носитиму? – спитав селянин Гейворт. – Я цілий день, не розгинаючись, стою на болоті; шкода одягу, пропаде.
– Можеш купити собі бібліотеку гарних книжок, – порадив селянин Гегель.
– Але я не вмію читати, – відказав Гейворт, – і ніхто в Болотяній Твані не вміє.
А найдурнішу пораду дав селянин Башляр.
– Купи слона, – сказав він, – болотяне зілля на базар возитимеш.
– Але він усе зілля поїсть, ще й продати не встигну! – роздратовано заперечив Гейворт. – От би хату до ладу привести. Очерет не рятує від вітру, і взимку протяги гуляють, холодно.
– Можеш грішми стіни обклеїти, – придумав селянин Андерсон.
– Не будь дурнем! – гримнула на нього селянка Саллі. – Купи нову хату, та й по всьому буде!
Так Гейворт і вчинив: збудував хату з дерева, першу таку в Болотяній Твані. Була вона невеличка, проте міцна й добре захищала од вітру. В ній навіть двері були, такі, що відчинялися й зачинялися на петлях. Селянин Гейворт вельми пишався своєю хатою, і все село йому заздрило.
Минуло кілька днів, і до них знову завітали гості. Було їх четверо: троє
Колись дуже давно були такі тихі й мирні часи, коли всі дивні могли жити разом, без контурних петель, відкрито, не боячись, що їх переслідуватимуть. Тогочасні дивні поділялися на групи залежно від здібностей, хоча нині до такої практики ставляться несхвально, оскільки вона підтримує племінний світогляд і внутрішньодивацьку ворожнечу. (
