Так тривало доти, доки пан Башляр, якого носив на руках кремезний слуга, таємно навідався з візитом до канібальського лісу й спитав у його жителів, скільки вони ладні заплатити. Він так подумав, що без вух однаково зможе чути, хоч і стане страшненьким. Але красивий будинок з білого мармуру, який він зможе звести на виручені гроші, буде достатньо гарною винагородою. (А зараз ті з вас, хто вміє поводитися з грішми, запитають: чому пан Башляр просто не заощаджував надходження від постійного продажу своїх рук і ніг, доки назбирав би на мармуровий будинок? А це тому, що він не міг заощаджувати гроші, бо взяв у банку велику позику, щоб купити землю, на якій виріс його будинок з вапняку, і тепер щомісячно віддавав банкові руку й ногу, тільки щоб сплатити відсотки за кредитом. Тож йому просто-таки кров з носа потрібно було продати вуха.)
Людожери запропонували панові Башляру астрономічну суму. Пан Башляр відчикрижив собі вуха, радісінький, що може їх позбутися, і замінив свій вапняковий будинок на мармуровий дім зі своїх мрій. І був то найпрекрасніший будинок у всьому селі, а може – і в усьому Оддфордширі. Селяни з Болотяної Твані позаочі обговорювали те, яким відразливим зробився Башляр і як це по-дурному – продати вуха, які більш ніколи не виростуть. Але, попри це, усі вони навідувалися до нього з візитами й наказували слугам носити їх мармуровими кімнатами, нагору й додолу мармуровими сходами, і до того часу, коли вже наставала пора вертатися додому, всі були зелені від заздрощів.
Ні в кого з селян на ту мить уже не було ніг, та й руки мало в кого були. Якийсь час вони ще наполягали на тому, щоб їм лишили по одній руці – тицяти пальцями на всяке й підносити до рота ложку. Але потім збагнули, що ложку чи склянку до губ їм може з таким самим успіхом і слуга піднести, а сказати: «Принеси мені те» чи «Принеси мені се» – не важче, ніж показати на цю річ пальцем. Тому руки стали вважати зайвою розкішшю, а селян, що позменшувалися до безруких-безногих торсів, переносили з місця на місце в шовкових торбах слуги, закинувши їх собі на спину.
Слідком за руками невдовзі вирушили й вуха. Селяни вдавали з усіх сил, що ніколи не обзивали пана Башляра потворою.
– Не такий уже він і страшний, – визнав пан Беттельгейм.
– Можна вдівати хутряні навушники, – запропонував пан Андерсон.
Отож вуха було відтято й продано, а за виручені гроші зведено мармурові будинки. Село здобуло славу визначного архітектурного об’єкта надзвичайної краси, і колишня глушина, до якої можна було потрапити хіба що ненароком, стала туристичною принадою. В селі відкрили готель і ще кілька ресторанів. От тільки сендвічі з козячим вименем зникли з меню. Жителі Болотяної Твані вдавали, що ніколи й не чули про сендвічі з козячим вименем.
Часом туристи затримувалися коло скромної дерев’яної хатини селянина Гейворта під пласким дахом, дивуючись разючому контрасту між його простацькою домівкою та палацами довкола. Селянин пояснював, що надає перевагу простому життю двоногого й дворукого болотяного фермера, і водив екскурсії,
