селяни продали очі (усього по одному, не по два), а за ці гроші повикопували собі довкола будинків рови, які наповнили вином та екзотичною п’яною рибою. Селяни заявили, що бінокулярний зір – неприпустима розкіш, однаково він їм потрібен переважно для того, щоб кидати й ловити різні речі, а за відсутності рук вони цього більше не роблять. А щоб милуватися красою своїх будинків, їм і по одному оку вистачить.
Людожери, звісно, були цивілізованими й законослухняними, але ж не святими. Мешкали вони в лісових куренях, їжу собі готували над багаттями, тоді як селяни розкошували в особняках і палацах, зі служниками та покоївками. Тому людожери переселилися в домівки селян. У тих будинках було так багато кімнат, що селяни не одразу й помітили таке сусідство. Та коли нарешті воно стало явним, розсердились.
– Ми вас не запрошували до себе жити! – обурювалися селяни. – Ви брудні людожери, їсте людське м’ясо! Забирайтеся в ліс і там собі скнійте!
– Якщо ви не дозволите нам жити у ваших будинках, – пояснили людожери, – ми перестанемо купувати ваші кінцівки й повернемося на узбережжя Послуху. Тоді ви не зможете сплачувати за кредитами й усе втратите.
Селяни розгубилися, не знаючи, як чинити. Жити разом із канібалами їм не хотілося, але про те, щоб повернутися до колишнього трибу життя, вони й помислити не могли. Краще стати не могло, тільки гірше: вони стануть не лише безпритульними, інвалідами й напівсліпими – у них навіть боліт не буде для обробітку, бо вони їх засипали. Про це годі й думати.
Знехотя селяни дозволили канібалам лишитися. Ті рівномірно розселилися по всіх сільських будинках (крім хижі селянина Гейворта – у тій грубо витесаній дерев’яній халабуді ніхто мешкати не хотів). Вони зайняли найкращі кімнати й найбільші спальні, а селян витіснили в гостьові покої, де навіть окремих ванних кімнат не було! Панові Башляру довелося переселитися в курник. Пан Андерсон переїхав у підвал. (Як на підвал, там було досить-таки пристойно, але все ж.)
Селяни без упину жалілися на нову домовленість. (Зрештою, язики ще лишалися при них.)
– Мене від запахів вашої їжі верне! – заявила пані Саллі своїм людожерам.
– Про вас туристи розпитують повсякчас, мені соромно! – закричав на своїх канібалів пан Пулман, перелякавши їх, бо вони якраз сиділи в тиші та спокої кабінету й читали книжки.
– Якщо ви не з’їдете, я скажу поліції, що ви викрадаєте дітей і варите з них пироги! – пригрозив пан Беттельгейм.
– Пироги не варять, а печуть, – резонно виправив його канібал, культурний і витончений іспанець Ектор.
– Та яка різниця! – зарепетував пан Беттельгейм, почервонівши, мов той буряк.
За кілька тижнів таких істерик Ектор вирішив, що з нього годі. Він запропонував панові Беттельгейму всі свої заощадження до останньої копійки, якщо той продасть Екторові свого язика.
Цю пропозицію пан Беттельгейм не відхилив без вагань. Спершу він гарненько й ретельно все обміркував. Без язика він більше не зможе скаржитися й погрожувати Екторові. Зате за обіцяні Ектором
