Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?
Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:
– Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?
Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.
Він стенув плечима.
– Хіба ти не бачиш?
– Ти нічого не сказав Дейвові.
– Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.
Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.
– А згодом? До того, як він повернувся додому?
– Я побачуся з ним завтра в школі.
Мати засунула руку до кишені, дістала звідти свої сигарети «Кент» і закурила одну, видихнувши струмінь диму.
– Не думаю, що він завтра прийде до школи.
Джиммі доїв свій хот-дог.
– Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.
Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцію диму. Вона поставила лікоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вікно.
– Як тобі велося сьогодні в школі? – запитала вона, хоч складалося враження, що відповідь не вельми її цікавить.
Джиммі стенув плечима.
– Добре.
– Я розмовляла з твоєю вчителькою. Вона дівчина розумна.
Джиммі не сказав нічого.
– Справді розумна, – повторила мати, видихнувши сіру стрічку диму.
Джиммі й тепер промовчав. Він майже ніколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммі не бачить, димить сигаретами й ніколи не чує його з першого разу, доводиться їй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморі й навіть коли нібито жартував, Джиммі знав, що будь-якої миті він може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммі потиличника за слово, з якого ще півгодини тому посміявся б. Знав і те, що хоч би як він намагався прикинутися інакшим, мав таки в собі своїх батька й матір – йому були властиві тривалі материні мовчанки й несподівані напади батькового роздратування.
Коли
