style="font-size:15px;"> Його друзі семикласники зареготали й стали цмокати.
Почервонівши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширінку й поглянув на Молодшого Мак-Каффері. Він спробував надати своїм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Каффері спохмурнів і врізав йому ляпаса, відлуння якого прокотилося по всьому туалеті. Один із семикласників схопив ротом повітря, як дівчина.
Мак-Каффері промовив:
– Ти щось хотів сказати мені, педику? Хочеш, щоб я ще раз урізав тобі по пиці?
– Він плаче, – сказав хтось.
– Та й справді! – вигукнув Молодший Мак-Каффері, і сльози ринули Дейвові з очей.
Щока, яка спочатку заніміла, тепер пекла, але він страждав не від болю. Біль ніколи йому дуже не допікав, і він ніколи від болю не плакав, навіть тоді, коли впав із велосипеда й пошматував собі щиколотку педаллю. Тоді довелося зшивати її – наклали аж сім швів. Він страждав від тих емоцій, що накочувалися на нього через хлопців. Ненависть, огида, гнів, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумів чому. Адже він нікого не скривдив за все своє життя. Проте вони ненавиділи його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Він також почував себе смердючим, винним і нікчемним і плакав тому, що не хотів так почуватися.
Усі хлопці сміялися з його сліз. Молодший Мак-Каффері танцював навколо нього кілька хвилин, його обличчя кривилося, коли він зображував, як ридає Дейв. Коли той нарешті спромігсь опанувати себе й лише іноді чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме місце й так само сильно.
– Дивись на мене, – наказав Молодший, коли Дейв відчув, як його очі знову вибухнули слізьми. – Дивись на мене.
Дейв подивився вгору на Молодшого, сподіваючись побачити щось людське на його обличчі – співчуття або й жалість, – він віддав би перевагу жалості, натомість побачив зневагу й лють.
– Авжеж, – сказав Молодший Мак-Каффері, – ти смоктав йому член.
Він знову замахнувся, щоб ударити Дейва, і Дейв опустив голову й зіщулився, але Молодший не став його бити, а пішов геть разом зі своїми приятелями. Усі вони, виходячи з туалету, реготали.
Дейв пригадав слова містера Пітерса, материного друга, який іноді залишався в них ночувати, той сказав йому:
– Двох речей ти не маєш терпіти від жодного чоловіка – плювок і ляпас. Обидві вони гірші за простий удар, і якщо хтось плюне тобі в обличчя або вріже ляпаса, убий цього чоловіка, якщо зможеш.
Дейв сидів на підлозі в туалеті й хотів, щоб у нього з’явилося таке відчуття – бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Каффері, припустив він, а потім порішив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрітися з ними. Але насправді він не вірив, що здатний когось убити. Він не розумів, чому люди бувають підлими у ставленні до інших людей. Він цього не розумів. Не здужав зрозуміти.
Після випадку в туалеті невідомо як поширилася в школі про нього чутка, й усі, від малюків-третьокласників до
