коридор, міркуючи, чи не з тієї самої причини компанія Джиммі подобалась йому, з якої його батько тішився товариством містера Маркуса, що з ним вони пиячили від суботи до неділі, регочучи надто гучно й несподівано, й чи не цього боялась його мати.
Минуло кілька субот, і Джиммі та Дейв Бойл прийшли в дім Дівайнів без батька Джиммі. Вони постукали в двері чорного ходу, коли Шон закінчував снідати. Він почув, як мати відчинила двері й привіталася тим чемним голосом, що ним вона промовляла до людей, яких не дуже хотіла бачити:
– Привіт, Джиммі. Привіт, Дейве.
Джиммі того дня поводився спокійно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок і застигло всередині нього. Шон, либонь, відчував, як воно стукало в стінки грудей Джиммі, а той ковтав повітря, щоби втримати його там. Джиммі здавався меншим, темнішим, він був неначе наповнена повітрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким раніше. На Джиммі іноді «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнує Джиммі бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цілком несподівано, так само, як з’являється біль у горлі або як приходять кузини його матері, хочете ви їх бачити чи не хочете.
Коли на Джиммі «находило», Дейв зі шкури пнувся, бо вважав, що в такі хвилини його обов’язок розвеселяти всіх, і сипав жартами, які зазвичай лише бісили людей.
Тепер, коли вони стояли на хіднику, міркуючи, що їм робити, Джиммі, весь зосереджений у собі, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, і всіх трьох бентежив день, що здавався нескінченним, хоч і був обмежений довжиною Шонової вулиці, Дейв промовив:
– Чому собака так любить лизати свої яйця?
Ані Шон, ані Джиммі йому не відповіли. Вони чули це від Дейва тисячу разів.
– Бо він дістає до них язиком! – вигукнув Дейв і вхопився за живіт, ніби жарт був такий смішний, що завдав йому болю.
Джиммі підійшов до обгородженої стрічкою території, де міські робітники замінювали кілька тротуарних плит. Порвав стрічку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свіжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свіжому бетоні якісь візерунки, що здалися Шонові сухими пальцями старого діда.
– Мій тато вже не працює з твоїм.
– Чому?
Шон присів навпочіпки біля Джиммі. Він не мав палички, але хотів її мати, бо ж волів робити те саме, що робив і Джиммі, хоч і не знав навіщо, і хай би навіть батько відшмагав його за це.
Джиммі стенув плечима.
– Він був розумніший за них. Вони боялися його, бо він знав надто багато різних речей.
– Багато різних речей, – підтвердив Дейв Бойл. – Еге, Джиммі?
Еге, Джиммі? Еге, Джиммі? Дейв іноді був спроможний торочити те саме, як папуга.
Шон здивувався, що чоловік міг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.
– Що саме він міг знати?
– Як ліпше організувати виробництво, – не досить упевнено проказав Джиммі,
