що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».
– Як тебе звати? – запитав він різко.
– Цірілла Фіона Елен Ріаннон.
– Справжнє ім’я.
– Цірілла Фіона…
– Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!
– Цірілла… – голос дівчини зламався, наче патик. – Фіона…
– Досить, клянуся Великим Сонцем, – сказав він крізь стиснуті зуби. – Досить!
Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.
– Заспокойся, – наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. – Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.
– Ніяк, – відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. – Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…
Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану. І через те дуже злу.
«Чого я хочу від цієї дитини? – подумав він, відчуваючи, як злість здіймається в ньому, як кипить, як набухає піною, наче суп у казані. – Чого я хочу від дитини, яку…»
– Знай, що я не мав нічого спільного з твоїм викраденням, дівчино, – сказав він різко. – Я не мав нічого спільного з тим. Я не давав таких наказів. Мене надурили…
Він був сердитий на себе, розуміючи, що робить помилку. Уже давно треба було закінчити цю розмову, закінчити її гордовито, владно, грізно, по-імператорськи. Треба було забути про цю дівчину й про її зелені очі. Ця дівчина не існувала. Була двійником. Імітацією. Не мала навіть імені. Була ніким. А імператор не розмовляє з тим, хто є ніким. Імператор не просить вибачення, не кається перед тим, хто…
– Вибач мені, – сказав він, а слова були чужими, погано клеїлися до губ. – Я зробив помилку. Так, це правда, я винен у тому, що тебе спіткало. Я винен. Але даю тобі слово, що тобі вже нічого не загрожує. Уже не станеться з тобою нічого поганого. Жодна кривда, жодна проблема, жодна прикрість. Ти не мусиш боятися.
– Я не боюся. – Вона підвела голову та всупереч будь-якому етикету глянула йому просто в очі. Емгир здригнувся, уражений чесністю й довірою її погляду. Він відразу випростався, огидно-імператорський і гордовитий.
– Проси в мене, що забажаєш.
Вона глянула на нього знову, а він мимоволі пригадав ті численні оказії, коли саме таким чином купував собі спокійне сумління за зроблену комусь підлість. Тішачись подумки, що платить настільки дешево.
