кар’єра. Навіть коли до нього дійде, що ти живий, буде пізно. Версія, яку він дав у рапортах, до того зобов’яже.
– Ти багато знаєш.
– Я ніколи того не приховувала. Тому аргумент про нільфгардську погоню відпадає. А інших із тих, що говорили б на користь швидкого виїзду, немає.
– Цікаво.
– Але правдиво. З Туссану можна виїхати через чотири перевали, що ведуть у чотири сторони світу. Який перевал ти вибереш? Друїдки не сказали тобі нічого й відмовилися співпрацювати. Ельф із гір зник…
– Ти насправді багато знаєш.
– Це ми вже встановили.
– І прагнеш мені допомогти.
– А ти цю допомогу відкидаєш. Не віриш у щирість моїх бажань. Не довіряєш мені.
– Послухай, я…
– Не виправдовуйся. З’їж іще артишоків.
Хтось там знову приносив присягу на чаплі. Кагір роздавав компліменти бароновим дочкам. Ангулему, уже під хмільком, було чути за всім столом. Рябопикий барон, пожвавлений дискусією про луки й стріли, почав мало не залицятися до Мільви.
– Прошу, мосьпанно, скуштуй шиночки з веприка. Ех, так скажімо… У моїх волостях є поля під паром, де риються, так скажу, цілі ватаги.
– О.
– Трапляються там ладні особини, десь цетнарів на три… Сезон у розпалі… Якщо мосьпанна викаже бажання… Можемо, так скажімо, на сумісне полювання…
– Ми тут нє надовго станьмо звеселятися, – Мільва на диво прохально поглянула на Ґеральта. – Бо є в нас, перепрошую пана, важливіші справі, аніж полювання. Хоча, – додала вона швидко, побачивши, що барон спохмурнів, – я б охоче з вашою милістю на чорного звіра пішла.
Барон відразу розпромінився.
– Якщо не на полювання, – заявив охоче, – тоді хоча б до себе вас запрошую. До садиби. Покажу мою колекцію рогів, так скажу, люльок та шабель…
Мільва знову уткнула погляд у скатертину.
Барон схопив тацю з чикотнями, прислужив їй, а потім налив келих вина.
– Вибачте, – сказав. – Я не придворний. Забавляти не вмію. З придворною балаканиною в мене недобре.
– Я, – відкашлялася Мільва, – у лісі вихована. Тишу цінувати вмію.
Фрінгілла знайшла під столом долоню Ґеральта й міцно її стиснула. Відьмак глянув їй в очі. Не міг відгадати, що в них криється.
– Я тобі довіряю, – сказав він. – Я вірю в щирість твоїх намірів.
– Ти не брешеш?
– Присягаюся чаплею.
Міський стражник, мабуть, добряче набрався з приводу Йуле, бо ходив похитуючись, лупив алебардою об вивіски й голосно, але невпевнено оголошував, що на годиннику вже десята, хоча насправді було добряче за північ.
– Їдь до Боклера сам, – сказав несподівано Рейнар де Буа-Френ відразу після того, як вони вийшли з шинку. – Я залишуся в місті. До завтра. Бувай, відьмаче.
Ґеральт знав, що рицар має
