кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.
Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.
– Мосьпанство, – він надувся й воістину по-королівськи махнув рукою, – прошу залишити нас самих. Слуги нехай також віддаляться!
Плеснув у долоні, і раніше, ніж відлуння того плескоту відзвучало, вони вже опинилися в рицарській залі сам на сам з обладунками, картинами, панопліями й сильним запахом пудри, що лишився після дам.
– Файна забава, – оцінив без великої злостивості Ґеральт, – так оце їх ганяти, га? То мусить бути миле відчуття: віддавати накази одним владним жестом, одним плесканням у долоні, одним монаршим нахмуренням брів. Дивитися, як вони відступають задом, наче раки, згинаються перед тобою в уклонах. Файна забава. Правильно, пане фаворит?
Любисток скривився.
– Тобі йдеться про щось конкретне? – запитав кисло. – Чи просто потеревенити?
– Ідеться мені про щось дуже конкретне. Настільки сильно, що сильніше неможливо.
– То кажи, я слухаю.
– Ми потребуємо трьох коней. Для мене, Кагіра й Ангулеми. І двох запасних. Разом то три добрі скакуни й двоє в’ючних. В’ючних – ну, можуть то бути й мули – навантажимо провіантом і фуражем. Настільки-но твоя княгиня тебе, сподіваюся, цінить, га? Заслужив ти в неї на стільки-но, маю сподівання?
– Із тим не буде жодної проблеми. – Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. – Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також – настільки ж сильно – і твій дурнуватий сарказм.
– Поспіх тебе дивує?
– А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.
– Тебе дивує поспіх, – покивав відьмак. – Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.
– Я думав, – повільно промовив поет, – що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут…
– Хочеш, – рубанув Ґеральт, не задумуючись, – то зоставайся.
– Хочу, – Любисток раптом встав, відклав лютню. – І зостаюся.
Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.
– Зостаюся, – повторив Любисток. – Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.
Ґеральт усе ще мовчав.
– Будете мати ваших коней, – продовжив поет. – Для тебе накажу приготувати породисту кобилку на ім’я, зрозуміло, Плітка. Ви будете екіпіровані й тепло одягнені, вам видадуть провіант. Але я щиро раджу зачекати до весни. Анарієтта…
– Чи я правильно чую? – Відьмак нарешті віднайшов голос. – Чи не підводить мене слух?
– Ну, розум, – огризнувся трубадур, –
