а надрукував майстер-типограф Йоганн Фробен-молодший у другий рік панування короля Корбетта.
Тривала тиша, яку переривав лише шелест книг, що продовжували зсуватися, і сторінок, які перегорталися самі по собі.
«Що робити? – думала Фрінгілла, лінивим рухом долоні торкаючись боку Ґеральта й твердого кута “Роздумів про природу речей”». – Запропонувати? Чи чекати, поки запропонує він? Аби тільки не прийняв він мене за легковажну й нескромну…
Але що буде, якщо він таки не запропонує?»
– Ходімо й знайдімо десь якесь ліжко, – запропонував трохи хрипко відьмак. – Не годиться так ставитися до книжок.
«Знайшли ми тоді ліжко, – думав Ґеральт, пускаючи Плітку галопом парковою алеєю. – Знайшли ми ліжко в її кімнатах, у її спальні. Кохалися ми тоді, наче шаленці, жадібно, хтиво, пожадливо, наче після багатьох років целібату, наче про запас, наче так, якби целібат знову нам загрожував.
Говорили ми одне одному багато що. Говорили одне одному дуже тривіальні істини. Говорили ми одне одному дуже красиву брехню. Але брехня та, нехай і бувши брехнею, не була призначена, щоб обманювати».
Піднесений галопом, він скерував Плітку прямо на присипану снігом клумбу троянд і змусив кобилу до стрибка.
«Кохалися ми. І говорили. І брехня наша ставала все красивішою. І щоразу брехливішою».
Два місяці. Від листопада до Йуле.
Два місяці пожадливої, хтивої, різкої любові.
Підкови Плітки застукотіли по плитах двору палацу Боклер.
Він пройшов коридорами швидко й безшелесно. Ніхто його не бачив і не чув. Ні стража з алебардами, що вбивала нудьгу балаканиною й плітками, ні пажі й лакеї, які дрімали впівока. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів.
Був поблизу від палацової кухні. Але не увійшов досередини, не приєднався до компанії, яка розправлялася з барильцями вина й чимось смаженим. Залишився в тіні, прислухаючись.
Говорила Ангулема:
– Це, сука, якесь закляте місце, увесь той Туссан. Якесь закляття висить над усією цією долиною. А вже над цим палацом особливо. Дивувалася я Любисткові, дивувалася відьмакові, але зараз і самій мені якось млосно стає, і внизу щось стискає… Тьфу, спіймала я себе на тому, що… А, що я стану вам говорити. Кажу ж: треба звідси вшиватися. Вшиваймося звідси скоріше.
– Скажи те Ґеральтові, – відізвалася Мільва. – Йому те скажи.
– Так, порозмовляй із ним, – сказав Кагір досить саркастично. – В одну з тих коротких хвилин, коли його можна впіймати. Поміж ліжком чародійки й полюваннями на потвор. Поміж обома заняттями, у які він в останні два місяці поринув, щоб забутися.
– Та й сам ти, – пирхнула Ангулема, – доступний лише в парку, коли граєш у серсо з паннами бароновими дочками. Ех, точно закляте місце оцей Туссан. Регіс ночами кудись зникає, у
