екстравагантності.
– Ми чекаємо, панно Віго, – нагадала Шеала де Танкарвіль. – Час спливає.
Фрінгілла відкашлялася.
– Настав грудень, – продовжила вона розповідь. – Настав Йуле, потім Новий рік. Відьмак уже заспокоївся настільки, аби ім’я Цірі не спливало в нього в голові під час кожної розмови. Походи за потворами, які він регулярно робив, здавалося, поглинули його цілком. Ну, може, і не зовсім цілком…
Вона зробила паузу. Здавалося їй, що в лазурових очах Трісс Мерігольд помітила вона блиск ненависті. Але це міг виявитися лише відблиск мерехтливого полум’я свічок. Філіппа гмикнула, спроквола граючись камеєю.
– Прошу без удаваної скромності, панно Віго. Ми ж серед своїх. Серед жінок, які знають, для чого, окрім приємності, служить секс. Усі ми користуємося цим знаряддям, якщо треба. Прошу продовжувати.
– Якщо навіть удень він зберігав видимість потаємності, зарозумілості й пихи, – продовжила Фрінгілла, – то вночі був цілковито в моїй владі. Розповідав мені все. Приносив омажі моїй жіночості, як на його вік досить щедрі, треба визнати. А потім засинав. У моїх обіймах, з губами біля моїх грудей. Шукаючи сурогату материнської любові, якої він ніколи не пізнав.
Цього разу – була вона в тому впевнена – це не був відблиск свічок. «Добре, заздріть, – подумала вона. – Заздріть мені. Є чому».
– Був, – повторила, – цілковито в моїй владі.
– Повертайся до ліжка, Ґеральте. Ще ж тільки світанок, дідько б його взяв!
– Я домовився. Мушу їхати до Померолю.
– Я не хочу, щоб ти їхав до Померолю!
– Я домовився. Дав слово. Управитель винограднику чекатиме на мене біля брами.
– Те твоє полювання на потвор дурнувате й безглузде. Що ти хочеш довести, убиваючи чергову машкару з печер? Свою чоловічість? Я знаю кращі методи. Ну ж бо, повертайся до ліжка. Не поїдеш ні в який такий Помероль. Принаймні не так швидко. Управитель може й почекати, врешті-решт, ким є якийсь там управитель? Я хочу з тобою кохатися.
– Вибач. Не маю на те часу. Я дав слово.
– Я хочу з тобою кохатися!
– Якщо хочеш супроводжувати мене під час сніданку, починай вдягатися.
– Ти мене, що, уже не кохаєш, Ґеральте? Не кохаєш уже мене? Відповідай!
– Одягни перлисто-сіру сукню, ту, зі вставками з норок. Вона тобі дуже личить.
– Він був цілковито мною зачарований, виконував будь-яке моє бажання, – повторила Фрінгілла. – Робив усе, що я від нього хотіла. Так було.
– Та ми віримо, – занадто сухо промовила Шеала де Танкарвіль. – Просимо далі.
Фрінгілла кахикнула в кулак.
– Проблему, – продовжила вона, – становила та його компанія. Та дивна шайка, яку він називав дружиною. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, який придивлявся до мене й аж червонів від зусилля, аби мене згадати. Але
