Купимо двоповерховий будиночок із садком…
– Ангулемо, змилуйся.
– …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…
– Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.
Хвилинку було тихо.
– На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?
– Наочні свідки, – відьмак підняв очі над тарілкою, – дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, – а значить, досить важка робота, – або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.
– Чого я їй і зичу, – сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.
– А що там, – запитав відьмак, – у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.
– Ми не в кращій ситуації, – усміхнувся стиснутими губами Регіс. – Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї – і навіть при свідках – досить фамільярний cognomen.[47] Зве її Ласочкою.
– А й цільно то він! – промовила з повним ротом Ангулема. – У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.
– Ніхто не досконалий, – примружила очі Фрінгілла.
– Свята правда.
Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.
Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.
– Маріє, – сказав серйозно, майже суворо. – Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти – до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?
– Напевне, що сталося, – сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.
– Та шо ви знаєте? – Мільва різко встала, мало не перекинувши крісла. – Ну шо ви знаєте, га? Щоб вас дідько взяв, зараза! У жопу мене поцілуйте, усі-превсі, ясно вам?
Схопила зі столу кубок, вихилила до дна, потім без роздумів гепнула ним об підлогу. І вибігла, стукнувши дверима.
– Справа серйозна… – почала за мить Ангулема, але цього разу угамував її вампір.
– Справа дуже серйозна, – підтвердив. – Утім, я не сподівався на аж настільки екстравагантну реакцію з боку нашої лучниці. Зазвичай так реагують, коли дістають відкоша, а не тоді, коли його дають.
– Про що ви, дідько на вас, мовите? – занервувався Ґеральт. – Га? Може, хтось нарешті відповість, про що тут ідеться?
– Про барона Амадіса де Трастамара.
Прізвисько (
