в тому справа, пані Фрінгілло… – почав вампір. Чародійка не дала йому закінчити.
– Тоді в чому? – запитала зухвало. – У тому, що він зі мною? Що поєднує нас почуття? У тому, що я не хочу, аби він звідси виїжджав? Не хочу, аби знищило його відчуття провини? Те саме відчуття провини, та покута, яка підштовхує в дорогу вас?
Регіс мовчав. Кагір також не мовив нічого. Ангулема розглядалася, схоже, мало що розуміючи.
– Якщо те, що Ґеральт відшукає Цірі, – промовила за хвилину чародійка, – записане на сувоях призначення, то воно так і станеться. Незалежно від того, чи вирушить відьмак у гори, чи залишиться сидіти в Туссані. Призначення наздоганяє людей. Не навпаки. Ви ж те розумієте? Чи ви розумієте те, пане Регісе Терзіфф- Годфруа?
– Краще, ніж ви думаєте, пані Віго. – Вампір крутив у пальцях кілочок із-під ковбаси. – Але для мене, нехай уже пані пробачить, призначення – це не сувої, написані рукою Великого Деміурга, і не воля Неба, і не невідворотні вироки якогось там провидіння, а результат багатьох на перший погляд не пов’язаних між собою фактів, подій і вчинків. Я був би схильним погодитися з вами, що призначення наздоганяє людей… і не тільки людей. Утім, не дуже подобається мені позиція, що навпаки бути не може. Бо позиція така – це вигідний фаталізм, це пеан, що вихваляє отупіння й мерзенність,[48] пухову перину та звабне тепло дамського лона. Коротко кажучи, життя уві сні. А життя, пані Віго, може, і є сном, може, сном і закінчується… Але то є сон, який треба снити активно. Тому, пані Віго, на нас чекає шлях.
– То дорога вільна, – Фрінгілла встала майже настільки ж різко, як Мільва трохи раніше. – Прошу! На перевалах чекають на вас хуртовина, мороз і призначення. Аж так сильно потребуєте ви покути?! То вперед! Але відьмак залишиться тут. У Туссані! Зі мною!
– Вважаю, – спокійно відповів вампір, – що ви помиляєтеся, пані Віго. Сон, який відьмак бачить, є, визнаю те уклінно, сном чарівним і чудовим. Але будь-який сон, який ти бачиш надто довго, перетворюється на кошмар. А від цього ми прокидаємося з криками.
Дев’ятеро жінок, які сиділи за круглим столом замку Монтекальво, уп’яли очі у Фрінгіллу Віго. У Фрінгіллу, яка раптом почала затинатися.
– Ґеральт виїхав до виноградника Помероль уранці восьмого січня. А повернувся… Може, восьмого вночі… Або дев’ятого до опівдня… Не знаю того… Я не впевнена…
– Точніше, – лагідно попросила Шеала де Танкарвіль. – Просимо точніше, панно Віго. А якщо якийсь фрагмент оповіді вас бентежить, то можете його оминути.
По кухні, обережно ступаючи пазуристими лапами, ходила ряба курка. Пахло бульйоном.
Двері з тріском розчинилися. До кухні увірвався Ґеральт. На червоному від вітру обличчі мав синець і фіолетово-чорний струп підсохлої крові.
– Уперед, дружино, пакуватися, – виголосив без зайвих вступів. – Виїжджаємо! За годину – і ні на хвилину пізніше – хочу бачити вас усіх на пагорбі за містом,
Пеан (від давньогрец. παιηων) – хорова пісня на честь божества, найчастіше Аполлона як бога зцілення, під час великих морових хвороб чи загроз схожого штибу.
