зустрівся біля брами з управителем винограднику Помероль…
Алкід Ферабрас, чорнобородий управитель винограднику Помероль, із яким вони познайомилися в корчмі «Фазанятник» напередодні Йуле, чекав на відьмака біля брами з мулом, а сам був вдягнений та екіпірований так, наче мали вони в планах подорожувати кудись ген-ген далеко, на край світу, аж за Браму Сольвейг і перевал Ельскердег.
– Це й насправді не близько, – відповів він на кисле зауваження Ґеральта. – Ви ж, пане, прибули з широкого світу, то вам наш малий Туссан бачиться задуп’ям. Думаєте, що тут від кордону до кордону шапкою докинути, причому сухою. Але помиляєтеся. До виноградника Помероль, куди ми прямуємо, чималий шмат дороги: якщо до полудня туди доберемося, то пощастить нам.
– Тоді помилка, що ми так пізно вирушаємо, – сухо сказав відьмак.
– Ага, може, і помилка. – Алкід Ферабрас глипнув на нього й хухнув у вуса. – Але ж я не знав, що ви з тих, що скорі вставати на світанку. Бо воно так у великих панів рідко буває.
– Я не великий пан. У дорогу, шановний пане управителю, не втрачатимемо часу на порожню балаканину.
– З язика ви в мене це зняли.
Поїхали вони містом, аби скоротити шлях. Ґеральт спочатку хотів протестувати, боявся, що зав’язнуть у відомих йому забитих завулках. Утім, управитель Ферабрас, як виявилося, знав краще за нього і місто, і час, коли на вулицях не було натовпу. Тож їхали вони безпроблемно й швидко.
Виїхали на ринок, минули ешафот. І шибеницю з повішеним.
– Небезпечна воно справа, – вказав рухом голови управитель, – рими складати й пісеньки співати. Особливо публічно.
– Суворі тут суди. – Ґеральт миттєво зрозумів, у чому річ. – Деінде за пасквілі найбільше – це ганебний стовп.
– Залежить від того, на кого пасквіль, – тверезо оцінив Алкід Ферабрас. – І як римований. Наша пані княгиня добра й кохана, але вже як розізлиться…
– Пісень, як каже один із моїх знайомих, не можна задавити.
– Пісень – ні. Але піснярів – запросто, он гляньте тільки.
Вони перетнули місто, виїхали крізь Бондарську браму прямо в долину Блессур, де річка жваво плескалася й пінилася на бистринах. Сніг на полях лежав лише в борознах і заглибленнях, але було досить холодно.
Минув їх рицарський почет, що напевне прямував до перевалу Сервантеса, до прикордонної фортеці Ведетте. Аж зарябіло від помальованих на щитах та вигаптуваних на плащах і капаризонах грифонів, левів, сердець, лілей, зірок, хрестів, крокв й іншої геральдичної дурні. Застукотіли копита, зафуркотіли прапорці, почулася співана міцними голосами кретинська пісенька про рицарську долю й кохану, яка, замість того, щоб чекати, раніше пішла заміж.
Ґеральт провів почет поглядом. Вид мандрівних рицарів викликав у нього в пам’яті Рейнара де Буа-Френа, який тільки-но був повертався зі служби й одразу розслаблявся в обіймах своєї містяночки, чий чоловік, торговець, не бував удома зранку до вечора, напевне, затриманий десь у дорозі через
