роду й різних форм?
– Оце ви точно правдочку сказали, пане відьмак.
Вони їхали далі. Мовчки. Блессур шуміла й пінилася на камінні.
– А отамки, бачте, пане відьмак, руїни давнього бургу Дун Тинне. Страшливих сцен той бург, як вірити байкам, був свідком. Вальгерій, що його Вдалим звали, убив там криваво й у жорстоких муках невірну дружину, її коханця, її матір, її сестру та її брата. А потім сів і заплакав незрозуміло чому…
– Я про те чув.
– Тож ви тута бували?
– Ні.
– Ха. Значить, далеко байка розійшлася.
– Оце ви точно правдочку сказали, пане управитель.
– А ота, – указав відьмак, – ота ось зграбна вежичка за отим страшним бургом? Що воно таке?
– Там? То храм.
– Якого божества?
– А хто б те пам’ятав.
– Факт. Хто б.
Близько полудня вони побачили виноградники, що плавно спускалися до Блессур схилами пагорбів, – рівно підрізані лози, зараз потворні й пронизливо голі. На верхівці найвищого пагорба, шмагані вітром, стирчали в небо вежі, товстелезний донжон і барбакан замку Помероль.
Ґеральта зацікавило, що дорога, яка вела до замку, була наїжджена, нашпортана копитами й колесами не менше, ніж гостинець, і було чітко видно, що саме до замку Помероль із гостинцю хтось часто завертав. Він стримувався від запитання аж до тієї миті, коли помітив під замком кільканадцять розпряжених, накритих полотнами возів, солідних і міцних повозок, які використовують для далеких перевезень.
– Купці, – пояснив управитель, вислухавши запитання. – Винні торговці.
– Купці? – здивувався Ґеральт. – Як це? Я думав, що гірські перевали засипано снігом, а Туссан відрізаний від світу. Яким же дивом сюди прибули купці?
– Для купців, – сказав серйозно управитель Ферабрас, – немає поганих доріг, принаймні для тих, хто серйозно сприймає свою справу. У них, пане відьмак, є таке правило: якщо мета заохочує, то й спосіб повинен знайтися.
– І справді, – повільно промовив Ґеральт, – правило чітке та гідне наслідування. У будь-якій ситуації.
– Напевне. Але якщо казати правду, то деякі з торговців стирчать тут з осені, виїхати не можуть. Але духом не занепадають, говорять, що, мовляв, зате навесні перші будемо, раніше, ніж конкуренти з’являться. У них то зветься «позитивне мислення».
– І цьому правилу, – кивнув Ґеральт, – важко докоряти. Утім, іще одна справа мене цікавить, пане управителю. Навіщо ці купці сидять тут, на відлюдді, а не в Боклері? Княгиня не квапиться надати їм постій? Може, гордує купцями?
– Аж ніяк, – відповів Ферабрас. – Пані княгиня завжди запрошує їх, але вони ґречно відмовляють. При виноградниках мешкають.
– Навіщо?
– Боклер, кажуть, то лише одні бенкети, бали, гулянки, пиятики та потрахульки. Людина, кажуть, від того тільки паршивіє, дурнішає й час втрачає замість мислити про торгівлю. А мислити треба про те, що насправді
