боронять міст на Ярузі.
Потім пішло швидко.
– Йеннефер і Цірі, їхня перша зустріч у храмі Мелітеле. Любисток і дріада Ейтне в лісі Брокілон. Дружина Ґеральта в завірюсі на перевалі Мальхойр…
– Браво, досконало, – урвала Німуе. – Чудове знання легенди. І тепер знаєш другу причину, через яку тут опинилася ти, а не хтось інший.
Над ебеновим столиком, за який вони всілися, домінувало велике баталістичне полотно, на якому було зображено, здається, битву під Бренною, якийсь ключовий момент баталії, чи ж то чиюсь кітчувато героїчну смерть. Полотно, без сумніву, було твором Міколая Кертози, упізнаване за експресією, перфекційною точністю кожної деталі й типовими для художника люмінесцентними ефектами.
– Авжеж, я знаю легенду про відьмака й відьмачку, – відповіла Кондвірамурс. – Я знаю її, не побоюся цього слова, напам’ять. Іще підлітком я закохалася в цю історію, зачитувалася нею. І марила, аби бути Йеннефер. Утім, залишуся щирою: якщо навіть і було то кохання з першого погляду, якщо навіть було воно вибухово-палким… не було воно вічним.
Німуе здійняла брови.
– Я пізнавала ту історію, – продовжувала Кондвірамурс, – у популярних скороченнях й у версіях для молоді, у стислих і спрощених ad usum delphini.[23] Потім, зрозуміло, я взялася за так звані версії серйозні й повні. Розширені аж до меж необхідного, а інколи й за ті межі. Тоді ж завзятість поступилася холодній рефлексії, а дика пристрасть – чомусь подібному до подружніх обов’язків. Якщо розумієш, що я маю на увазі.
Німуе ледь помітним кивком підтвердила, що розуміє.
– Підсумовуючи, я віддаю перевагу тим казанням, що послідовніше дотримуються легендарної конвенції, не змішують перекази з реальністю, не намагаються схрещувати прості й однолінійні мораліте-казки з глибоко неморальною історичною правдою. Я віддаю перевагу легендам, до яких не дописують післямову енциклопедисти, археологи та історики. Тим, чия конвенція вільна від експериментів. Я віддаю перевагу тим з них, де принци видираються на Скляну гору, цілують принцес, які сплять, ті пробуджуються, й обоє потім живуть довго й щасливо. Саме так, а не інакше має закінчуватися легенда… Чийого пензля отой портрет Цірі? Отой en pied?[24]
– Немає жодного портрета Цірі. – Голос малої чародійки був беземоційно діловим. – Ані тут, ані десь-інде у світі. Не зберігся жоден портрет, жодна мініатюра, намальована тим, хто міг би Цірі бачити, знати чи хоча б пам’ятати. Портрет en pied представляє Паветту, матір Цірі, а намалював його ґном Руїз Дорріт, придворний художник володарів Цінтри. Відомо, що Дорріт писав портрет Цірі в десять років, також en pied, але полотно, що звалося «Інфанта з хортом», на жаль, зникло. Утім, повернімося до легенди й твого до неї ставлення. І того, чим, по твоєму, легенда має закінчуватися.
– Закінчуватися вона має добре, – пристрасно сказала Кондвірамурс. – Добро й праведність мають тріумфувати, зло має бути остаточно й повністю покараним, кохання має поєднати коханців до кінця їхнього життя. І ніхто
«Для використання дофіном» (
«На ногах» (
