нашу жваву,Котрій ніколи вже такій не буть.[21]
– Отже. Велична біла гора, Монблан, як виявилося, розчарувала його. Чому? Розпочнімо з незвичного слова «посягнув». Хтось шукав його в словнику?
Тиша.
– Якби ви туди зазирнули, дізналися б, що «посягнути» означає «намагатися привласнити, зазіхати». Доконана форма «посягнути» – «посягнув»; посягання – це дія, коли хтось посягає.
Хмари розійшлися, каже Вордсворт, вершина неприхована, і ми засмучуємося, побачивши її. Дивна реакція для людини, котра мандрує Альпами. Чому він засмучується? Тому що, пояснює поет, бездушний образ, простий відбиток на сітківці ока зазіхає на щось, що дотепер було живою думкою. Але про що була ця жива думка?
Знову тиша. Навіть повітря, у яке він вимовляє свої слова, висить, мов опущене вітрило. «Чоловік дивиться на гору, навіщо потрібно так заплутувати все», – жаліються вони подумки. Що він може відповісти їм? Що він сказав Мелані того першого вечора? Що без спалаху відвертості немає нічого. Але де ж у цій кімнаті спалах відвертості?
Він кидає на неї швидкий погляд. Мелані нахилила голову, занурившись у текст, принаймні так здається глядачеві.
– Те саме слово «посягати» з’являється кількома рядками нижче. Посягання – один із найглибших мотивів альпійської серії. На видатні архетипи розуму, чисті ідеї посягають буденні чуттєві образи.
Утім ми не можемо проживати кожен день свого життя в царстві чистих ідей, відгородившись коконом від чуттєвого досвіду. Питання не в тому, як зберегти свою уяву чистою, як захистити її від стрімкого натиску реальності. Питання в тому, чи можемо ми знайти для них спосіб співіснування. Погляньте на 599-й рядок. Вордсворт пише про межі чуттєвого сприйняття. Цієї теми ми вже торкалися раніше. Коли наші органи чуття досягають межі своїх можливостей, їхнє сприйняття починає згасати. Та все ж у мить зникнення сприйняття востаннє спалахує знову, наче вогник свічки, дозволяючи нам побачити невидиме. Це складний уривок; напевно, тут навіть є суперечність із рядками про Монблан. Утім, схоже, що Вордсворт навпомацки прокладає собі шлях до рівноваги: не чиста ідея, що в’ється серед хмар, не візуальний образ, випалений на сітківці, який спантеличує і засмучує нас своєю буденною ясністю, а чуттєвий образ, котрий зникає так швидко, як тільки може, як засіб для збудження чи активації ідеї, що захована значно глибше в надрах нашої пам’яті.
Він змовкає. Порожнє нерозуміння. Він занадто швидко зайшов занадто далеко. Як повернути їх до себе? Як повернути Мелані?
– Це як бути закоханим, – продовжує він. – По-перше, якби ви осліпли, вам навряд чи вдалося б закохатися. Але чи справді ви хочете бачити свою кохану з усією холодною чіткістю, на яку спроможний ваш зоровий апарат? Для вас буде краще накинути на погляд серпанок, нехай кохана й далі існує у своїй архетипній, божественній формі.
Навряд чи це Вордсворт, але принаймні ці слова трохи розворушили студентів.
«Архетипи? – дивуються вони подумки. – Богині? Про що він говорить? Що цей стариган знає про кохання?»
Наринули спогади: та
Переклад Є. Даскал.
