літа мились у душовій, де не було перегородок, і жили у бараках з чужими людьми. Генерал не був винятком, і я чимало часу проводив з ним у казармі, яку вони з Мадам та чотирма їхніми дітьми ділили ще з трьома родинами.
– Молодші офіцери та їхні шмаркачі, – пробурмотів він якось, коли я зайшов до них. – Ось до чого мене понизили.
По казармі були розвішані простирадла, що розділяли її на зони для родин, однак це не надто рятувало делікатні вуха Мадам та дітей.
– Ці тварюки займаються сексом удень та вночі, – прогарчав він, сівши біля мене на цементних сходах. У кожного з нас була сигарета та кухоль з чаєм, замість навіть найдешевшого алкоголю. – У них сорому нема! Перед власними дітьми, та ще й перед моїми. Знаєте, що в мене днями спитала найстарша? Татку, а що таке повія? Вона бачила жінку, яка продавала себе біля вбиралень!
Через стежку від нас, в іншому бараку, сварка між чоловіком та дружиною, яка почалася зі звичних обзивань, раптово переросла у повноцінну бійку. Ми нічого не бачили, однак чули звук ляпаса, який неможливо з чимось сплутати, і за ним – жіночий вереск. Скоро біля бараків зібрався невеликий натовп. Генерал зітхнув.
– Тварини! Але навіть серед усього цього є хороші новини. – Він дістав з кишені газетну вирізку й передав мені. – Пам’ятаєте його? Застрелився.
– І це хороші новини? – перепитав я, водячи пальцем по рядках.
– Він був героєм, – сказав Генерал, чи так я написав своїй тітці.
Стаття була стара, опублікована за кілька днів після падіння Сайгона і надіслана Генералові другом з іншого табору для емігрантів, в Арканзасі. В центрі була надрукована світлина з мерцем, що лежав горілиць біля підніжжя того пам’ятника, якому козиряв Генерал. Він цілком міг би відпочивати того спекотного дня, дивлячись у небо, синє, немов той птах щастя, тільки от підпис стверджував, що це було самогубство. Поки ми летіли до Гуаму, а до міста входили танки, підполковник прийшов до меморіалу, дістав службовий пістолет і зробив діру у своїй полисілій голові.
– Справжнім героєм, – сказав я.
У нього була дружина й діти, я не пам’ятав скільки. Я не відчував до нього ані симпатії, ані відрази, і коли укладав список на евакуацію, то оминув його. Пір’їнка провини залоскотала мені по шиї.
– Не знав, що він на таке здатен, – сказав я. – Якби ж я знав…
– Якби хтось з нас знав. Але хто ж міг? Не звинувачуйте себе. Чимало людей загинули під моїм керівництвом. Мені шкода кожного з них, однак смерть – частина нашої роботи. Одного дня цілком може бути наша черга. Будемо пам’ятати його тим мучеником, яким він був.
Ми підняли тост чаєм за підполковника. Окрім цього останнього вчинку, він, скільки мені відомо, героєм не був. Імовірно, Генерал це теж відчув, бо наступними його словами були:
– Звісно, за життя ми могли б його використати.
– Для чого?
– Наглядати
