Моїм домом була квартира з однією спальнею на першому поверсі, й найпримітнішою її рисою був всеохопний запах вати з пупка, чи принаймні так я написав своїй тітці. Того дня, як і в усі дні до того, апатичний від горя Бон лежав на довгому язику нашої червоної велюрової софи. Виходив він лише заради роботи – прибирання вечорами в церкві преподобного Р-р-р-рамона, що намагалась економити на порятунку душ. Таким чином доводячи, що можна одночасно служити і Богові, і мамоні, церква платила Бонові неоподаткованою готівкою. Не маючи прибутку, що підлягав оподаткуванню, Бон міг розраховувати на державну допомогу й отримував її з крихтою сорому у відчутті свого права на неї. Він служив своїй країні за копійки, бився у війні, якою керували американці, й дійшов практичного висновку, що державна допомога – винагорода, ліпша за медаль. Він не мав вибору, крім як прийняти свою долю, бо нікому не був потрібен чоловік, що міг стрибати з літака, повзти тридцять миль,[29] маючи вісімдесят фунтів[30] на спині, поцілити в центр мішені з пістолета і гвинтівки та прийняти більше ударів, ніж один з тих змащених олією професійних реслерів у масках, яких показує телебачення.
У ті дні, коли Бон забирав урядову подачку, як-от сьогодні, він витрачав готівку на ящик пива, а на талони на харчування брав тижневий запас морожених напівфабрикатів. Я взяв з холодильника свою порцію пива і приєднався до нього у вітальні. Бон уже обстріляв себе півдесятком бляшанок, розкидавши порожні по килиму. Він лежав на спині, притиснувши чергову холодну бляшанку до чола. Я опустився в найкращі меблі, що в нас були, – залатане, але годяще крісло-релакс з відкидною спинкою та підставкою для ніг, – й увімкнув телевізор. Пиво на колір та смак скидалося на дитячу сечу, але ми дотрималися звичного ритуалу і сумлінно й безрадісно пили, аж поки не відрубались обидва. Я прокинувся десь на межі дуже пізнього вечора і дуже раннього ранку з відчуттям гидкої губки в роті, наляканий відрубаною головою гігантської комахи, що роззявила на мене свої щелепи, аж поки не усвідомив, що це лише телевізор, оздоблений деревом, зі звислими антенами. Лунав національний гімн, і зірки й смуги розвівалися, зливаючись з широкоформатними кадрами розкішних пурпурових гір і реактивних літаків у небі. Коли на екран нарешті впала завіса статики й снігу, я поплівся до вкритого мохом, беззубого рота вбиральні, тоді – на нижню койку двоповерхового ліжка в нашій вузькій спальні. Бон уже дістався до верхньої. Я влігся і уявив собі, що ми спимо, наче солдати, хоча єдиним місцем біля Чайнатауну, де можна було дістати двоповерхові ліжка, були дитячі відділи надто яскравих меблевих крамниць, якими керували мексиканці чи люди, схожі на мексиканців. Я не розрізняв жителів південної півкулі, але вирішив, що вони не образяться, зважаючи на те, що вони самі в обличчя звали мене китайозою.
Минула година, однак я все не міг повернутися до сну. Пішов на кухню, з’їв бутерброд із салямі, перечитуючи листа від тітки, отриманого вчора. «Любий племіннику, – писала вона, – дуже дякую за твого листа. Погода останнім часом жахлива, у нас дуже холодно й вітряно». Далі в листі йшлося про її проблеми
Приблизно 48 км.
Приблизно 36 кг.
