не хотіла тримати голову прямо. Коли Генерал висунув шухляду, моє серце сіпнулося. Ось він! Момент, коли щур дістає камінь у голову, ніж у шию, кулю в скроню, а може, й усе водночас, заради веселощів. Принаймні це буде швидко, хоча б відносно. У середньовічній Європі, якщо вірити курсові з допитувань, який Клод читав співробітникам таємної поліції в Сайгоні, мене б утопили та четвертували кіньми і виставили б мою голову на палі на острах іншим. Один гуморист королівської крові зняв зі свого ворога шкіру живцем, а тоді напхав її соломою, посадив на коня і провів містом. Оце так сміх! Я затамував подих і чекав, поки Генерал дістане пістолета, яким нехірургічно видалить мої мізки, однак у його руках була лише пляшка скотчу та пачка сигарет.
– Що ж, – сказав Клод, – хотів би я, щоб ми знову зустрілися за приємніших обставин, панове. Чув вам непросто було вибратися з Додж-Сіті.
– Це м’яко кажучи, – сказав Генерал.
– А ти як? – спитав я. – Закладаюся, ти вилетів на останньому гелікоптері.
– Не будемо драматизувати, – сказав Клод і прийняв від Генерала запропоновану сигарету й скотч. – Я полетів за пару годин до останнього, на гелікоптері посла. – Він зітхнув. – Ніколи не забуду той день. Ми надто довго, чорт забирай, чекали, збирали думки. Ви останні вилетіли на літаку. Морпіхи на гелікоптерах вилетіли за рештою до аеропорту та посольства. «Ейр Америка» теж відправила рятувальні гелікоптери, однак проблема в тому, що все місто знало про наші начебто таємні майданчики. Виявилося, що ми набрали маленьких в’єтнамських панянок малювати номери цих майданчиків на дахах. Розумно, еге ж? Настав момент істини, й усі ці будинки оточили. Ті, хто мав летіти на гелікоптерах, не могли до них потрапити. Те ж саме було в аеропорту, ніяк не дійти. Доки – абсолютно недоступні. Навіть автобуси не могли пробитися до посольства, бо ж воно було оточене тисячами людей. Усі вимахували найрізноманітнішими папірцями. Свідоцтва про шлюб, робочі контракти, листи, навіть паспорти США. Вони всі верещали. «Я знаю Такого-То, Такий-То може за мене поручитися, я одружена з громадянином США». Усе це було марно. На стіні стояли морпіхи, скидали тих, хто намагався туди влізти. Треба було підібратися достатньо близько, щоб віддати морпіхові тисячу доларів, аби він втягнув тебе нагору. Ми час від часу виходили до воріт або до стіни, вишукували в натовпі тих, хто на нас працював, і показували їх. Якщо їм вдавалося наблизитися, морпіхи піднімали їх до нас або ж трохи прочиняли ворота, так, щоб прослизнути змогла тільки ця, одна людина. Але інколи знайомих ми бачили в самій середині натовпу чи скраю, махали їм, але підібратися до стіни вони ніяк не могли. Усі ці в’єтнамці попереду не пропускали в’єтнамців позаду. Тож ми дивилися на них, махали їм, і вони дивилися, махали нам, так минав певний час, тоді ми просто відверталися та йшли геть. Дякувати Богу, я не чув їхніх криків у всьому цьому гаморі. Я заходив у будівлю, випивав, але краще мені не ставало. Чули б ви, що коїлося на радіохвилях. Допоможіть, я перекладач, у нас за цією адресою сімдесят
