я не міг. Я сів у машину й заплакав. Я тридцять років не плакав через дівчину, чорт забирай, а от. Тоді я поїхав до посольства і побачив, що шляху всередину нема. Як я вже казав – тисячі людей. Лишив ключі в машині, як ви, Генерале, так що сподіваюсь, що якийсь сучий син комуніст радіє з мого «Бель Ейра». Тоді я пробився через натовп. Ті в’єтнамці, що не пропускали земляків, розступалися переді мною. Звісно ж, я пхався, напирав, верещав, і багато хто з них так само пхався, напирав і верещав у відповідь, однак я наближався, хоча що ближче підходив, то важче було. Зоровий контакт з морпіхами на стіні встановлено, тож я знав, що коли підійду достатньо близько, то врятуюся. Я пітнів, наче свиня, сорочка розідрана, всі ці тіла навалюються на мене. Люди попереду не бачили, що я американець, ніхто не розвертався, якщо я просто плескав їх по плечу, тож доводилося смикати за волосся, чи тягнути за вухо, чи хапати за комірець, аби відкинути з дороги. Ніколи в житті подібного не робив. Спочатку я був надто гордий, щоб кричати, але зовсім скоро вже теж верещав. Пропустіть мене, я американець, чорт забирай. Зрештою я дістався до стіни, і коли морпіхи витягнули мене на неї за руку, я мало не розплакався знову, – Клод допив і грюкнув склянкою по столу. – Ніколи в житті мені не було так соромно, однак водночас ніколи так не радів тому, що я американець.
Ми сиділи мовчки, поки Генерал наливав нам.
– За тебе, Клоде, – підніс я свою склянку. – Мої вітання.
– З приводу? – запитав він, так само піднісши свою.
– Тепер ти знаєш, що таке бути одним з нас.
Він коротко й гірко засміявся.
Я думав так само.
Командою до останнього етапу евакуації мала стати пісня «Біле Різдво» на хвилях американської радіослужби, однак навіть це пішло не за планом. По-перше, через те що інформація про пісню була вкрай таємна і призначена лише для американців та їхніх союзників, усе місто знало, на що саме чекати.
– І як ви думаєте, що сталося? – спитав Клод. – Диджей не зміг знайти пісню Бінга Кросбі. Перевернув усе у своїй кімнатці в пошуках плівки, і, звісно ж, її не було.
– І що тоді? – мовив Генерал.
– Знайшов цю пісню у виконанні Теннессі Ерні Форда і поставив.
– А це хто? – перепитав я.
– Звідки мені знати? Принаймні музика та ж сама, і мелодія.
– Тоді все гаразд, – сказав я.
Клод кивнув.
– Усе шкереберть. Будемо сподіватися, що історія забуде про цей безлад.
Саме про це чимало генералів і політиків молилися, перш ніж іти спати, однак деякі різновиди безладу можна виправдати, а деякі – ні. Взяти хоча б назву операції, «Часті вітри», – одна помилка віщувала про іншу. Я рік розмірковував над тим, чи можна мені подати до суду на уряд США за професійну некомпетентність чи хоча б злочинну нестачу творчої уяви. Хто той військовий геній, що вичавив ці «Часті вітри» з-поміж своїх
