– почала стара. – Повернімося до твоїх снів.
– Що ви хочете?
– Тобі щоночі сняться сни?
– Не всі сни варті запам’ятовування. Я можу пригадати будь-який сон, але деякі варті цього, а інші – ні.
– Як ти відрізняєш їх?
– Я просто знаю це.
Стара глянула на Джессіку, а потім знову на Пола.
– А що тобі снилося минулої ночі? Чи варте воно пам’яті про нього?
– Так. – Пол заплющив очі. – Мені наснилася печера… і вода… і дівчина там – дуже худорлява та з великими очима. Синява поглинула її очі – у них не було білків. Я розмовляв із нею і розповідав про вас, про зустріч із Превелебною Матір’ю на Каладані.
Пол розплющив очі.
– А чи трапилося те, про що ти розповідав тій дивній дівчині, сьогодні?
– Так, – Пол заплющив очі. – Я розповідав їй, що ви прийшли та поставили на мені тавро відчуження.
– Тавро відчуження, – видихнула стара й, на мить зиркнувши на Джессіку, знову зосередилася на Полові. – Скажи мені чесно, Поле, чи часто сняться тобі сни про грядущі події, які трапляються відразу після цих снів?
– Так. І ця дівчина вже снилася мені раніше.
– Он як? Ти знаєш її?
– Я знатиму її.
– Розкажи мені про неї.
Пол знову заплющив очі.
– Ми з нею в тісній місцині в затінку скель. Уже майже ніч, але спека не спадає, і я бачу клапті піску крізь просвіти між скелями. Ми… чекаємо на щось… на те, що я піду на зустріч з іншими людьми. Вона боїться, однак намагається приховати це від мене, і я схвильований. Тоді вона каже: «Повідай мені про води твого рідного світу – Усулю[17]». – Пол розплющив очі. – Дивно, правда? Мій рідний світ – Каладан. Я ніколи не чув про планету під назвою Усуль.
– Чи було ще щось у тому сні? – квапила його Джессіка.
– Так. Але, можливо, це мене вона називала Усулем, – сказав Пол. – Щойно подумав про це. – Він знову заплющив очі. – Вона просить мене розповісти про води. Я беру її за руку. І кажу, що прочитаю їй вірш. І я так і роблю, але потім маю пояснювати деякі слова: берег, прибій, водорості та чайки.
– Який вірш? – запитала Превелебна Матір.
Пол розплющив очі.
– Просто одна з настроєвих поезій Ґурні Галлека для сумних часів.
Позаду нього Джессіка почала декламувати:
– Пригадую солоний дух берегових вогнів
Під соснами лягали тіні —
Довгі, ясні… густі.
І чайки зазирали за край землі
Білі плями в зеленім сні…
Крізь сосни вітру пересвист
Гойдає тіні.
Чайки на пружних крилах
Злітають увись,
І небо стугонить квилінням.
Я чую вітру свист,
Що берегом кружляє,
Прибою шум.
І вогнище палає
крізь водоростей сум.
– Саме його, – підтвердив Пол.
Стара
Арабський корінь А-С-Л означає «основа». Значення у світі «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термінологія Імперії») наприкінці книжки.
