Айдаго сказав:
– Ми розбили загін харконненівських найманців, переодягнених у фрименів. Самі фримени й відрядили до нас гінця, щоб попередити про ватагу. Однак під час нападу ми з’ясували, що Харконнени влаштували засідку на фрименського гінця й сильно поранили його. Ми несли його сюди, щоб віддати на лікування нашим лікарям, але він по дорозі помер. Я бачив, що він у поганому стані, тому спинився, щоб хоч якось допомогти. Тієї миті він намагався дещо викинути, – Айдаго зиркнув на Лето. – Ніж, мілорде. Ніж, якого ви ще ніколи не бачили.
– Крис-ніж? – запитав хтось.
– Безсумнівно, – відказав Айдаго. – Молочно-білий, ще й світиться власним, внутрішнім сяйвом.
Із внутрішньої кишені мундира він витягнув піхви зі зморшкуватим чорним руків’ям, що стирчало з них.
– Не витягуйте ножа з піхов!
Голос долинав із дверей у дальньому кінці кімнати – такий потужний і пронизливий, що змусив усіх повернути голови.
У дверному отворі стояла висока, закутана в плащ постать, яку стримували перехрещені мечі охоронців. Світло-коричнева мантія повністю закривала чоловіка – крізь отвір у каптурі виднілися тільки абсолютно сині очі – без білків.
– Нехай він увійде, – прошепотів Айдаго.
– Пропустіть чоловіка, – сказав Герцог.
Охоронці завагалися, але опустили мечі.
Чоловік притьмом забіг у кімнату й став навпроти Герцога.
– Це Стілґар, очільник січі, яку я відвідав, вождь тих, хто попередив нас про перевдягнену ватагу, – сказав Айдаго.
– Ласкаво просимо, пане, – сказав Герцог. – Чому нам не можна витягувати з піхов цього ножа?
Стілґар зиркнув на Айдаго й мовив:
– Поміж нас ти дотримувався звичаїв чистоти й честі. Тому я дозволив тобі поглянути на ніж людини, якій ти допомагав. – Він кинув погляд на решту присутніх. – Але інших я не знаю. Чи не осквернять вони шляхетної зброї?
– Я Герцог Лето, – відрекомендувався Атрід. – Чи дозволите ви мені поглянути на ваш ніж?
– Я дозволю вам заслужити право витягнути його з піхов, – сказав Стілґар, і, коли обурений гамір прокотився столом, він підняв тонку, помережану темними венами руку. – Нагадую, що цей ніж належав тому, хто допоміг вам.
У вичікувальній тиші Пол узявся розглядати чоловіка й відчув навколо нього ореол могутності. Він був керманичем – фрименським керманичем.
Чоловік, що сидів по центру навпроти Пола, буркнув:
– Хто він такий, щоб казати нам, які права ми маємо на Арракісі?
– Сказано-бо, що Герцог Лето Атрід править за згоди підданих, – сказав фримен. – Тож я маю пояснити вам, у чому справа: на того, хто бачив крис-ніж, падає особлива відповідальність. – Він кинув похмурий погляд на Айдаго, – вони стають нашими. І без нашої згоди вони не зможуть полишити Арракіс.
Галлек і ще дехто почали підводитися з розгніваними обличчями. Галлек мовив:
– Герцог Лето сам визначає, чи…
– Хвилинку,
