target="_blank" rel="nofollow" href="#n_11" type="note">[11]! Ще жодна дівчинка не витримувала так довго. Мені, певно, хотілося, щоб ти програв. – Вона відхилилася назад, відводячи ґом джаббар від його шиї. – Витягуй руку зі скриньки, юна людино, й поглянь на неї.
Пол поборов болісне тремтіння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власної волі. Пам’ять про біль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнакові, що він витягне зі скриньки почорнілий цурпалок.
– Зроби це! – прошипіла вона.
Пол висмикнув руку зі скриньки й уражено глянув на неї. Жодного сліду. Жодної ознаки агонії на шкірі. Він витягнув руку вперед, розвернув її, зігнув пальці.
– Біль завдано нервовою стимуляцією, – пояснила вона. – Не можемо ж ми калічити потенційних людей. Знайдеться чимало таких, хто б дорого заплатив за таємницю цієї скриньки. – Вона сховала її в складках свого вбрання.
– Але ж біль… – почав було він.
– Біль, – гмикнула вона. – Людина здатна керувати будь-яким нервом у власному тілі.
Пол відчув біль у лівій руці. Він розтиснув пальці й побачив чотири криваві відмітки там, де нігті врізалися в долоню. Опустивши руку, він поглянув на стару.
– Ви таке колись робили з моєю матір’ю?
– Чи просіював ти коли-небудь пісок крізь сито? – запитала вона.
Ухильний тон її запитання осяяв його свідомість вищим розумінням: Пісок крізь сито. Пол кивнув.
– А ми, Бене Ґессерит, просіюємо всілякий люд, щоб знайти людей.
Він підняв правицю, воскрешаючи в пам’яті біль.
– І це все лише заради болю?
– Я спостерігала за тобою в агонії, хлопче. А сам біль – то тільки вісь випробування. Матір розказувала тобі про наші способи спостереження. Я бачу в тобі ознаки її навчання. Наше випробування – це криза та спостереження.
Пол відчув щирість у її голосі й промовив:
– Це правда!
Вона вп’ялася в нього поглядом. «Він відчуває правду! Чи може він бути тим самим? Чи справді він може бути тим самим?» Вона вгамувала хвилювання й нагадала собі: «Надія потьмарює спостереження».
– Ти знаєш, коли люди вірять у те, про що говорять, – сказала вона.
– Так.
У його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодноразово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:
– Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате, біля моїх ніг.
– Я краще постою.
– А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.
– Я – не моя матір.
– Ти нас трохи недолюблюєш, правда? – Вона глянула на двері, а тоді гукнула: – Джессіко!
Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмішку.
– Джессіко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? – поцікавилася стара.
– Я люблю й ненавиджу тебе водночас, – відповіла Джессіка. – Ненависть – за завданий тобою біль, про
