байдужості до дитячої долі, до нехтування багатьох осіб батьківськими обов’язками.
У часи «хрущовської відлиги» елементи традиційної культури української родини збереглися подекуди у селах, а в містах вони населенням приховувалися, або ж їх практично не дотримувалися. Знищенню традиційної української культури сприяла русифікація населення: російська мова тими чи іншими способами запроваджувалася і утверджувалася у вищих навчальних закладах, театрах, музеях, на промислових підприємствах. Формувалася суспільна думка, що розмовляти українською мовою – це виглядати відсталою, некультурною і меншвартісною людиною.
Проте тотальна русифікація не змогла знищити українську мову, яка й допомогла українській родині передавати наступним поколінням національні традиції та й зберегти інститут сім’ї [6]. Однак інтенсивне насаджування нових ідеологічних культурних цінностей нанесло непоправну шкоду моральному устрою української сім’ї. Адже відбулися деформація та переорієнтація сімейних цінностей, що вкрай негативно позначилося не тільки на формуванні і розвитку української культури, ментальності, установках щодо збереження українського генофонду, але й на соціально-економічному розвитку України та її регіонів.
Після здобуття Україною незалежності та відкриття кордонів процеси деформації та переорієнтації сімейних цінностей поглибилися. До насаджуваних «зверху» протягом десятиліть культурно-ціннісних орієнтацій додалися ті, які вбиралися індивідами добровільно, через власний досвід та особисте спостереження за сімейним життям в європейських країнах. Цей досвід накопичувався і завдяки засобам масової інформації, в яких часто деформовані, викривлені та недолугі сімейні стосунки подавалися як досягнення сучасної цивілізації, закладаючи підвалини для подальшого розхитування устоїв української родини та знищення її основ. При цьому часто стверджувалося, що такий розвиток подій є об’єктивним, оскільки він визначається подальшим поглибленням глобалізаційно-інтеграційних процесів.
Отже, як бачимо, важливим фактором і водночас неминучим соціально-економічним наслідком трансформації української сім’ї у другій половинні XX ст. стала активна акультурація, зокрема ідеологічна акультурація українських родин.
За визначенням, яке знаходимо в енциклопедії, акультурація (ассuturare – від лат. аd – до і сulturа – утворення, розвиток) – це процес взаємовпливу культур, сприйняття одним народом повністю чи частково культури іншого народу. Доведено, що акультурація може стати першим кроком на шляху до повної асиміляції [2].
В сучасній науковій літературі акультурація – це не тільки процес взаємовпливу культур, але також і результат цього впливу, що характеризується сприйняттям однією з культур (частіше тією, що менш розвинена, хоч можливим є і протилежний вплив) елементів іншої, а також виникненням нових культурних явищ [14].
Проблеми
