Але розпачлива потреба Шарлотти створити традиційну (можливо, подумки вона називала її навіть інакше – «нудну») американську родину походила з того, що якраз таку родину забрали з її дитинства. Вона любила своє місто, бо в ньому переважно мешкали люди з однаковими поглядами на життя. Вона любила свій будинок, бо він розташовувався в Новій Англії в тихому селищі. Вона любила свій шлюб із Томом, тому що він – зразковий сім’янин із гарною роботою, не якоюсь надзвичайною, адже надзвичайна робота забирає чоловіків із родин, але справді гарною. Том керував кількома автосалонами, і, важливо зазначити, що він продавав BMW, «ягуари» та інші елітні автомобілі. Така праця суттєво відрізняється від, наприклад, роздрібного продажу задрипаних «хюндаїв», наскільки мені відомо. Чи кохала Шарлотта Тома поза межами цих раціональних умовиводів, ніхто не міг би сказати. Вона любила дітей, тому що вони були її дітьми і народилися такими, якими і мають бути взірцеві діти. Розумні, зграбні й слухняні (у більшості випадків), але також галасливі, неохайні, наївні, їх виховання потребувало тяжкої праці та значних зусиль, а ще забезпечувало Шарлотту гідним заняттям і темою для розмови з подругами під час ланчів у клубі. Кожен елемент пазлу свого життя вона любила й любила по-справжньому. Тож коли Дженні «зламалася», вона несамовито прагнула її полагодити. Як я й казав, Шарлотта заходилася відбудовувати свій будинок.
Після того, як Дженні прибула до лікарні, її приспали. Підлітки, які її знайшли, казали, що дівчина перебувала десь на межі притомності, часто зомлівала, але це більше від шоку, аніж через алкогольне сп’яніння. Її очі залишалися розплющеними, й вона змогла сісти, а потім із мінімальною допомогою дійти через газон до крісла у вітальні. Вони засвідчили, що іноді вона начебто їх упізнавала, розуміла, де перебуває й що сталося, а через секунду вже не могла відповідати на запитання. Вона впадала в стан кататонії. Просила про допомогу. Ридала. Потім непритомніла. Лікарі «швидкої» доповідали про таку саму поведінку, але їм заборонено присипляти пацієнтів. Це сталося вже в лікарні, коли почалось обстеження й дівчина влаштувала істерику. Лікар Берд попросив полегшити її стан. У неї була достатньо сильна кровотеча, яка потребувала негайного обстеження, тож не було часу чекати на спеціальні вказівки щодо застосування снодійного.
Попри свій ззовні незворушний вигляд, Шарлотта була глибоко вражена виглядом доньки. Мені здалося, що в перші миті вона відчувала приблизно те саме, що й Том. Хоча вони зрідка торкались одне одного за межами спальні (а в спальні це переважно було механічне відтворення «кохання»), вона схопила руку чоловіка обома долонями. Вона притулилася до рукава його сорочки й простогнала «О Господи!». Шарлотта не плакала, але Том відчув, як її нігті впиналися в його шкіру, поки вона намагалась опанувати себе. Спробувавши ковтнути, вона виявила, що в роті пересохло.
Детектив Парсонс спостерігав за подружжям із-за завіси. Він пам’ятав вираз їхніх облич, коли вони дивилися на свою понівечену дитину. Том скривився й розкис від сліз, біль відлунив у всій його постаті. Шарлотта після короткої миті втрати самоконтролю знову налаштувалася
