в холі. У призначеній для них аудиторії друзів зустріла професорка і рудоволосий хлопець, який роздавав буклети з інформацією про доступні послуги, номери телефонів екстреної допомоги і карти коледжу. Скидалося на те, що хлопець впізнав Джордана, бо перед тим, як підійти до наступного студента, привітав його дружнім: «Як справи?»
– Ми вже сто разів про це чули! – буркнув Джордан, коли вони сідали на свої місця. Перед висувним екраном у дванадцять, а то й більше рядів було розставлено стільці. Вони сіли в третьому ряду і поклали наплічники під ноги. – Я просто кажу, що я вже все знаю, я вже читав про це. У брошурі, на сайті…
– Дехто зі студентів ніколи не був так далеко від дому, – відповів Ден. Еббі сиділа посередині між ним і Джорданом, розглядаючи яскраво-салатовий буклет.
– А ти? – запитала Еббі. Це було звичайне дружнє запитання, однак Ден заціпенів – він не знав, що їй відповісти. Він не любив говорити про прийомні сім’ї, у яких він був, поки йому не пощастило зустріти Пола і Сенді.
Тому Ден дуже втішився, коли професорка жестом попросила всіх припинити розмови, очікуючи біля проектора, поки гомін стихне.
– Це Джо, – сказав Джордан, кивнувши в бік кремезного рудоволосого хлопця. – Він староста на моєму поверсі.
– Нічого такий, симпатичний.
– Староста? Та ти що, цей голубчик не для тебе. Ха-ха, голубчик, второпала?
– На жаль, зрозуміла, – пробурмотіла Еббі, закочуючи очі.
– Ой, я зараз лусну від сміху! – не вгавав Джордан, витираючи уявну сльозу.
– Ну-ну, дивись, щоб не луснув.
Темноволоса дівчина, що сиділа перед ними, обернулася і поглядом примусила Еббі й Джордана заспокоїтись. Коли вона відвернулась, Джордан показав їй язика. Професорка нарешті заговорила:
– Це Джо Макміллан, а мене звати професор Реєс. Знаю, вам напевно вже набридли всі ці організаційні лекції, але обіцяю, що це буде швидко і зовсім безболісно.
Ден уже десь чув її ім’я. Він якомога тихіше витяг з кишені свій розклад. Пробіг очима аркуша і побачив, що вона викладає історію психіатрії. Ден сховав розклад і перевів погляд на професорку. Вона була десь на голову нижча за Джо і виглядала досить доброзичливо, у неї були рум’яні щоки і широка щілина між передніми зубами. Жінка була вдягнена у все чорне, і лише на шиї було намисто з бірюзових камінців.
– Спершу кілька слів про безпеку в гуртожитку…
Ден блукав очима по аудиторії. За кілька рядів позаду він помітив Фелікса, що виструнчився у своєму кріслі. Він зітхнув, подумавши, що справді варто проводити зі своїм сусідом більше часу і перевірити, чи година-друга в компанії інших студентів допоможе витягти Фелікса з його шкаралупи. Але Дену дуже подобалось спілкуватися з Еббі та Джорданом, і, якщо Фелікс буде поводитись дивно, саме Дена звинуватять у тому, що зіпсував їм усі розваги.
– У Брукліну дуже багате і складне минуле, – продовжувала професорка Реєс. – Тому, якщо у вас є запитання,
