він лише сказав:
– Це був той сон, коли відчуваєш себе таким… таким…
– Безпомічним?
– Ага.
– Я знаю, як це. Саме так я почуваюся зі своїми батьками. Нічого не можу зробити, і це дратує. – Вона перевела подих і продовжила: – Знаєш, може, це звучить дивно, але здається, що мені стало краще. Зазвичай я нікому про це не розказую.
– А Джордану? Я думав, що ви з ним дуже близькі.
– Ні. Тобто, так. Ну, звичайно ж, але частіше він ділиться зі мною. У нього теж нічогенька халепа… Я не хочу обтяжувати його ще й своїми проблемами. Мені здається, що це неправильно – додавати йому нових переживань.
Вони сиділи в дружній тиші. Біля дерев трава була високою, і бліді завитки туману пропливали над цими заростями та розсіювалися на галявині. Наближався світанок, і нічна темрява потроху відступала.
– Ти вмієш слухати, Дене. Ти випромінюєш якусь мудрість.
– Дякую, – посміхнувся Ден. – Зажди, ти ж не маєш на увазі ті дурниці про Будду, правда? Бо це дійсно важко назвати компліментом.
Еббі засміялась, і на мить Ден справді повірив, що допоміг їй.
– Джордану варто було дібрати якісь інші слова, але я думаю, що він мав на увазі щось інше. – Усе ще посміхаючись, вона підсунулась ближче. У її волоссі вже не було пір’їнок, і хвиля її чорних кучерів невимушено спадала на одне плече. На секунду йому здалося, що Еббі його поцілує, і в той момент він зрозумів, що запросить її на побачення.
– Отож, – сказала дівчина, – хочеш розкажу, що потрібно робити, щоб заснути?
– Слухаю.
– Спочатку я заплющую очі. Тобто, без цього ніяк. Але я заплющую очі, розслабляюся та уявляю, що я дерево…
Ден пирхнув і відхилився, коли Еббі спробувала стукнути його по плечу.
– Дерево?
– Та ну тебе! Це справді працює.
– Еге ж. Я навіть не сумніваюся…
– Як знаєш, розумнику. Не буду розкривати тобі свою таємницю. – Еббі схрестила на грудях руки і пхикнула.
– Ні, будь ласка, розкажи. Ну припини, я хочу більше дізнатися… про… те, як бути деревом. – Хоч як він намагався стримуватись, його слова губилися в нападах сміху.
– Нічого я тобі не розкажу.
– Будь ласка, Еббі…
– Ой, ну добре, але тільки тому, що ти мені подобаєшся.
Ден не почув частину наступного речення, адже вона сказала, що він їй подобається.
– …треба уявити власне коріння, побачити, як воно проходить крізь землю, все глибше і глибше, зосередитись на кожному корінці, спускатися все нижче і нижче, туди, де прохолодно і безпечно, де все оточено…
Він заспокоювався, просто слухаючи, як вона все це описує. Тоді Еббі простягнула руку і легенько торкнулася пальцями його скронь.
– Кожен корінець проходить крізь землю, крізь її товщу, він міцніє…
Він потягнувся, насолоджуючись відчуттям, що врешті зможе заснути.
– Ага.
