кам’яну добу? – пожартувала Еббі.
Вони з Деном увімкнули ліхтарики на своїх телефонах, і всі троє переступили поріг темного кабінету. Світло ліхтариків утворювало невеликі блакитні й білі озерця, але його було недостатньо, щоб подолати темряву.
Вони просувалися вперед. Повільно почали виринати обриси – невисока конторка зліва, де напевне сидів секретар, невеликий диванчик справа біля стіни, на стелі строга люстра, у якій вже давно перегоріли лампочки.
– Чортзна-що, – прошепотів Джордан, присуваючись ближче до Еббі з Деном. – Ніби… ніби тут усе завмерло, ніби час зупинився. Ніби одного дня вони просто встали і пішли. – Він минув Еббі й Дена, наблизився до конторки і заглянув за неї. – Телефони, друкарські машинки, всяка всячина.
– Мабуть, лікарню закрили раптово, – зауважила Еббі. Разом з Деном вони випередили Джордана і підійшли до дверей внутрішнього кабінету. Світло ліхтарика проходило над Деновим плечем, і вони змогли краще роздивитися залишки літер, що вкривали скляні двері.
Г Н Л К Р УФ Д
– Як думаєте? – Ден нахилився, вивчаючи букви і намагаючись подумки заповнити пропуски. – Це кабінет головного лікаря?
– Схоже на те, – погодилась Еббі. – Тут відчинено, як гадаєте?
– Є лише один спосіб дізнатися… – Затамувавши подих, Ден потягнувся до дверної ручки і накрив її долонею, перед тим помітивши, що шар пилюки на ній потурбували чиїсь пальці. Мабуть, відбитки залишив Фелікс, який напевне заходив і сюди, бо поки що Ден не побачив жодної фотокартки.
Двері прочинилися, з тихеньким поскрипуванням обертаючись на тугих завісах.
– Ого, – у нього за спиною видихнула Еббі.
– Ти читаєш мої думки, – прошепотів Ден.
Витерши руки, щоб позбутися причепливої пилюки, він першим увійшов до кабінету, а Джордан одразу за ним. Це було справедливо, зважаючи на те, що вся ця пригода з дослідженням таємничого була, фактично, його ідеєю. Вони опинилися в кабінеті, що його можна було б назвати просторим, якби не скупчення книжкових шаф і стелажів з папками, не кажучи вже про купи розкиданих паперів. Ден перечепився через лампу, що валялася на підлозі, і вхопився за край великого стола.
На столі він помітив старий телефон з диском, а поряд – потерті журнали і записники. Тоді до нього дійшло: те, що на перший погляд здавалося коробкою з паперами, насправді було стосом вицвілих світлин, і пилюки на них було менше, ніж на інших предметах.
– Здається, я знайшов ті знімки, про які говорив Фелікс, – промовив Ден.
Він присвітив телефоном верхній знімок – високий чоловік у довгому білому халаті та окулярах, якого Ден бачив не вперше. Хлопець схилився, щоб краще його роздивитися. То був той самий чоловік, що й на фото в шухляді його письмового столу. Ден швиденько перегорнув іншу світлину і скрикнув.
– Що таке? Що сталося? – запитала Еббі.
– Нічого, – відповів Ден. Якщо він визнає якийсь зв’язок, то більше
