рук Фелікса. Чи Скульптора. Обох, вирішив Ден.
– Добре, добре, – пробурмотів Джордан, підіймаючи руки. – Забудь, що я навіть говорив щось таке.
– Ми з Джорданом можемо перевірити перші адреси, поки ти провідуватимеш тітку, – запропонував Ден, як він сподівався, спокійним примирливим тоном. – Або ж трохи порозпитувати місцевих, щоб дізнатися, що там за реставрація в Брукліні.
– Перепрошую.
Їхня розмова обірвалася, коли Лара, наставниця Еббі, підбігла до них, трохи засапавшись, її коротко підстрижене волосся скуйовдилось. Ден одразу ж відчув якусь підозру, але спробував придушити її – мабуть, дівчина підійшла, аби просто перевірити, чи з ним усе добре, беручи до уваги те, як той хлопець кричав і кричав на нього, а тоді намагався вистрибнути у вікно у Дена на очах.
– Ти казав, що тебе звуть Деніел, так? – запитала Лара, забираючи пасма, що падали їй на обличчя.
– Ні, Ден. Мене звуть Ден.
Поряд крокували інші наставники й учні, перетинаючи багнисту галявину, що відділяла їх від Вілфурду. Дехто з них кидав на Дена зацікавлені погляди, але більшість, здавалося, прагнули триматися від нього подалі, і його це цілком влаштовувало.
– Мене попросили перевірити, чи з тобою все добре. Може, зателефонувати твоїм батькам? Ти хочеш залишитись?
Ден байдуже знизав плечима.
– Зі мною все добре. А той хлопець… Він… Він у порядку?
– Дуґ? – Лара насупилась, легенько хитаючи головою. – Він першокурсник. Я рідко його бачила, він трохи відлюдкуватий. О цій порі студенти знервовані й напружені – підсумкові іспити і таке інше. Невдовзі приїдуть його батьки і подбають про нього.
– Я ніколи раніше його не бачив, – сказав Ден. Він не хотів виправдовуватись, але було якесь неясне відчуття, ніби його в чомусь підозрюють. – Я навіть не знаю, звідки йому відоме моє ім’я.
Еббі демонстративно кашлянула, і Ден вирішив більше нічого не казати, поки Лара сама не почне допитуватись.
Однак Лара здивувала його.
– Це не так уже й важко, – мовила вона. – Багато розуму не треба. – Дівчина вказала на помаранчеву папку, яку він тримав під пахвою. Спереду кидалася в очі біла наліпка. «ДЕНІЕЛ КРОУФОРД». – Ось твоє ім’я. Будь-хто може його прочитати.
– Точно, – ніяково посміхнувся Ден. Дуже добре, якщо такого пояснення вистачить для Лари, але самого Дена це не переконало. Дуґ витріщався на нього задовго до того, як їм роздали папки. Та й з якого дива він повторював «Це ще не кінець», як було написано на звороті їхніх фотографій?
– Сподіваюся, що йому покращає.
– Він не перший, кому через іспити трохи зривало дах, – додала Лара, прямуючи за іншими до Вілфурду. – Пам’ятаю свій перший курс, ніби це було тільки вчора, – купа недоспаних ночей, напади паніки, навіть марення від того, що мало спала. Перед першими іспитами в мене жмутами випадало волосся. Мої батьки затялися, що я маю вчитися на
