куртка висіла на спинці стільця. Кролячі лапки звисали з пояса, наче трупи мініатюрних шибеників.
– Гей, торба з гноєм! Я вже думав, шо доведеться знову тобі на руцю спустити, шоб прокинувся. Давай, у нас попереду великий день. Сьодні багацько всякого трапиться, правду кажу?
– Це точно, – химерно всміхнувся Чувак-Сміттєбак.
Коли ввечері 5 серпня Чувак-Сміттєбак виринув зі сну, він і досі лежав на столі для гри в блекджек, що стояв у казино «MGM Grand Hotel». Спинкою до нього стояв стілець, на якому сидів молодик із гладеньким солом’яним волоссям. На його носі примостилися дзеркальні сонцезахисні окуляри. Першим Сміттєбак звернув увагу на камінь, що виднівся у V-подібному вирізі теніски незнайомця. Чорний, із червоним включенням по самому центру. Як вовче око в нічній темряві.
Він спробував сказати, що хоче пити, однак видушив, щось подібне до «Ґо!»
– Певне, ти добряче на сонці підсмажився, – сказав Ллойд Генрейд.
– Ти – він? – прошепотів Сміттєбак. – Ти – це…
– Наш бос? Ні, я не він. Флеґґ у Лос-Анджелесі. Та він знає, що ти тут. Балакав з ним по радіо після обіду.
– Він приїде?
– Що? Просто щоб подивитися на тебе? Придумав! Приїде свого часу. Ми з тобою, мужиче, – ніхто. Дрібнота. Приїде свого часу.
На додачу він повторив питання, яке ставив зранку того ж дня, незабаром після того, як до готелю зайшов Чувак-Сміттєбак.
– Тобі так кортить його побачити?
– Так… ні… не знаю.
– Ну, що б там тобі не хотілося, а в тебе буде така нагода.
– Пити…
– Звісно. Тримай.
Ллойд передав Сміттєбакові великий термос із вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стіл та застогнав, тримаючись за живіт. Коли судома минула, Сміттєбак подивився на свого рятівника очима, сповненими німої вдячності.
– Зможеш трохи поїсти, як гадаєш? – поцікавився Ллойд.
– Мабуть.
Ллойд розвернувся до чоловіка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тоді кидав на нього білу кульку та спостерігав, як вона скаче й торохкотить секторами.
– Роджере, піди скажи Білюку чи Стефані-Енн, щоб намутили цьому мужику картоплі та кілька гамбургерів. От срака, чим я думаю? Він же тут усе заригає. Супу. Принеси йому супу. Так норм, чуваче?
– Що завгодно, – вдячно пробелькотів Сміттєбак.
– У нас тут є один пацик, звуть Вітні Горґаном – він м’ясником працював. Товстий, ротатий гімнюк, та як куховарить! Святі небеса! І в них тут є все. Коли ми приїхали, геники ше працювали, і всі морозилки повні. Веґас! Чи бачили ви десь пиздатіше місто?
– Точно, – озвався Сміттєбак.
Він ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.
– Це Сібола.
– Шо-шо?
– Сібола. Шукали тисячі.
– Ага, багацько народу й не один рік, та більшість дибають геть
