безживних авто. Тепер він ішов з одним вовком попереду, одним позаду і ще двома по боках, наче сановник з ескортом.
Сміттєбак спинився та востаннє поглянув через плече. Побачене назавжди лишилося в його пам’яті: сіре кільце терплячих вовків, що сиділи навколо маленького «остіна» з блідою сферою всередині – то було лице Пацана, який витріщався з віконця та ворушив губами. Вовки шкірилися на нього, висолопивши язики. Вони немов питали в Пацана, коли ж він дасть темному чоловікові копняка, коли ж він витурить його з Лох-Шпекаса. Коли, га, коли?
Чувак-Сміттєбак загадався, скільки ж ці вовки сидітимуть круг маленького «остіна», оточивши його зубатим колом. Звісно ж, відповідь лише одна – скільки потрібно. Два дні, три, а то й чотири. А Пацан сидітиме й визиратиме у вікно. Їсти-пити там нічого (хіба що в дівчинки-підлітка був супутник), а вдень температура в салоні авто може сягати й ста тридцяти градусів[57] – справжній парник. Собачки темного чоловіка чекатимуть, доки Пацан помре з голоду або ж набереться божевілля якраз достатньо, щоб відкрити дверцята й спробувати втекти. Чувак-Сміттєбак захихотів у темряві. Пацана зовсім небагато. По кусню на вовка, не більше. Головне, щоб не потруїлися.
– То що, не збрехав я?! – крикнув він, а тоді задер голову та захихотів до яскравих зірок. – Не квакай, як віриш у цю хуйню-муйню! Я тобі САМ усе скажу, блядь!
Його примарно-сірі супутники серйозно йшли поряд, не випускаючи Сміттєбака зі свого оточення та не зважаючи на його крики. Коли вони проминали Пацанову купе-двійку, вовк, який ішов позаду Сміттєбака, підтюпав до машини, понюхав шину «Ґуд’єр вайд овалз», а тоді з сардонічним вишкіром підняв задню лапу й нацюняв на неї.
Чувак-Сміттєбак не міг не засміятися. Він реготав, доки сльози не бризнули з його очей і побігли потрісканими, оброслими щоками. Його божевілля було стравою, чиї інгредієнти вже лежали в сковорідці й чекали, доки пустельне сонце їх потушкує, довершивши готування жарким промінням.
Вони йшли далі, Чувак-Сміттєбак і його ескорт. Коли машин на дорозі побільшало, вовки або протискалися під ними, плазуючи на животах, або вискакували на дахи й капоти – упевнені, мовчазні супутники з червоними очима та білими зубами. Близько півночі вони досягли тунелю Ейзенхауера, та цього разу Сміттєбак без зволікань попрямував до в’їзду в надра гори. Боятися зараз? Як можна боятися з такими охоронцями?
То був довгий перехід, і незабаром Сміттєбак втратив лік часу. Він чвалав навпомацки, від однієї автівки до іншої. Одного разу його рука занурилася в щось вологе та огидно м’яке, і йому в обличчя пахнуло смердючими газами. Навіть тоді він не завагався. Час від часу він бачив у темряві червоні очі – вони були завжди попереду, завжди вказували йому путь.
Через деякий час він почув у повітрі свіжість і прискорився. Одного разу втратив рівновагу, полетів з капота машини та болісно стукнувся головою об бампер наступного авто. Невдовзі після того поглянув угору та знову побачив зорі, що вже почали бліднути, – наближався світанок. Тунель лишився позаду.
Його
≈ 54 °C.
