прямо не стосуються хронологічних меж цього дослідження, вони дуже важливі, адже дають змогу простежити тяглість традиції, з’ясувати, які звичаї залишилося в минулому, а які побутують і нині, навіть зазнаючи прихованих форм. Зрештою, дають поживу для роздумів: а що ж змінилося в царині приватного та інтимного життя українки за останні сто років?
Значну частину етнографічних матеріалів було зібрано мною в одному з найархаїчніших регіонів України – Середньому (Центральному) Поліссі, куди відносять північні райони Київської та більшу частину Житомирської і Рівненської областей[75] – зокрема, під час комплексних історико-етнографічних експедицій, організованих Державним науковим центром захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС (Далі ДНЦЗКСТК) у 2003–2006[76] та 2011 роках. Насамперед це інтерв’ю з Житомирщини та Рівненщини, записані з розповідей людей, переселених із уражених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС територій, а також населення, що мешкає на екологічно небезпечних територіях (села ІІ–IV Чорнобильських зон). Записи зберігаються у науковому архіві ДНЦЗКСТК. Повна назва колекцій та перелік досліджених сіл подано в списку джерел та літератури.
У пригоді стали й етнографічні записи, зроблені мною у 2003 р. в Зарічницькому та Дубровицькому районах Рівненської області, під час експедиції з працівниками Національного музею народної архітектури та побуту України – І. Несен та Л. Костенко. Були обстежені села: Соломіївка, Орв’яниці Дубровицького району, Іванчичи, Прикладники, Серники, Старі Коні, Вичівка, Привітівка, Мульчиці Зарічницького району.
Для підготовки дослідження також були використані власні польові матеріали, зібрані в 2003 р. в селах Козіївка, Старосільці, Новогородецьке, Привороття Коростишівського району Житомирської області та м. Коростишів[77], крім того, записи з сіл Стайки та Трипілля Кагарлицького району Київської обл. (2007 р.), що були здійснені разом зі старшим науковим співробітником О. Бріциною.
Прислужилися й етнографічні дослідження з Черкащини (села Прохорівка, Келеберда, Пекарі, Межиріч, Гамарня, Хмільна, Кононча, Степанці, Литвинець, Шевченкове, Медведівка Канівського р-ну (2007) та АР Крим (с. Берегове Бахчисарайського р-ну (2012). Матеріали були зібрані під час етнографічних практик магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом авторки цієї роботи.
Матеріали експедицій з Рівненщини, Київщини, Черкащини та АР Крим зберігаються у науковому архіві кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Далі КЕКІФ)[78].
Глибше зрозуміти тему жіночої фізіології та тілесності допомогли етнографічні записи з Півдня України, зібрані мною разом із працівниками Музею Івана Гончара у липні 2013 року. Зокрема, були проведені опитування на Херсонщині
Глушко М. Етнографічне районування України: стан, проблеми, завдання (за матеріалами наукових досліджень другої половини XX – початку XXI ст.) // Вісн. Львів. ун-ту. – Л., 2009. – Вип. 44. – С. 179–214. – (Сер. «Історична»).
Записи здійснювалися під дівочим прізвищем авторки – Колодюк.
Правдюк О.А. Народне весілля на Україні // Весілля. У 2 кн. – Кн. 1. – К., 1970. – С. 29–31; Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К., 1974. – 160 с.; Борисенко В. Весільні обряди та звичаї на Україні: історико-етнографічне дослідження. – К., 1988. – 188 с.
