добре почуваєтесь. Я хотів лише запитати, чи не спілкувалися ви нещодавно з донькою.
Тиша.
– Емілі. А, ні. Я так і думав. Перекажіть їй мої вітання, якщо ви побачитеся. Тримайтеся. До побачення.
Коли Шон завершив дзвінок, в очах у нього стояли сльози. А я почувалася гидко через те, що була такою підозрілою і слабкодухою. Які б змішані почуття не були у мене до Шона, Емілі була його дружиною. Мамою Нікі. Шон кохав її. І ми разом опинилися в цьому човні.
– О, бідолашна старенька, – сказав Шон. – Вона запитала: «Донька? Яка донька?»
Почувши це, я майже зраділа, що моя мама померла раптово, інакше мені довелося б спостерігати, як вона поступово тане.
– Як щодо вашої хатинки на озері? – сказала я. – У Мічигані? Куди ви їздили на день народження. Чи не могла вона туди поїхати?
Шон кинув на мене короткий запитальний погляд, ніби дивуючись, звідки це я знаю про хатинку, – ніби він не хотів, щоб я про неї знала. Хіба ж не пам’ятав, що саме я лишалася з Нікі, коли вони з Емілі втекли туди на романтичний вікенд?
– О, ні, – сказав він. – Вона любила бувати там, але не сама. Сама б вона ніколи туди не поїхала. Її лякало те, що в тому будинку живуть привиди.
– Які ще привиди? – запитала я.
– Не знаю, – сказав Шон. – Я не питав. Одного разу вона сказала, що в ньому повно духів.
Я замислилася над тим, наскільки близькі були Шон та Емілі, якщо вона казала, що в родинному будинку живуть привиди, а він ніколи не уточнював, що вона має на увазі.
– Вона розповідала, що її батьки були суворими людьми, які постійно контролювали її, і що кілька важких років, які вона пережила після двадцятиліття, були реакцією на брак любові, від якого вона потерпала вдома. Я завжди вважав, що це одна з речей, які об’єднують нас. У нас обох було зруйноване дитинство.
Зникнення Емілі і, я думаю, бурбон розв’язали язика стриманому британцю Шону – він говорив розкутіше, ніж будь-коли. Власне кажучи, досі ми зазвичай перекидалися лише кількома словами, тож коли я кажу «розкутіше», то маю на увазі, «розкутіше, ніж я собі уявляла». Я хотіла розповісти йому, що моє дитинство теж було зруйноване. Просто інакше. Воно видавалося щасливим і цілісним, доки росла. І лише пізніше я дізналася, що то була за руїна.
Та я нічого не сказала. Не лише тому, що були речі, які Шонові не слід було про мене знати, але й тому, що боялася: це скидатиметься на те, ніби я змагаюся з ним та Емілі, у кого з нас було гірше дитинство.
Одного дня, невдовзі після цього, Шон зателефонував мені й запитав, чи можу я забрати Нікі. Детективи викликали його до поліцейської дільниці в Кантоні. Він відпросився з роботи, щоб з’їздити туди, проте не знає, коли звільниться.
Він приїхав о шостій. Його допитували два детективи, цього разу теж чоловік та жінка. Детективи Міні (чи можливо було повірити, що це її справжнє прізвище?) та Фортас. Він сказав, що вони не видалися йому компетентнішими за тих патрульних.
Утім, вони принаймні додумалися зателефонувати у відділок поліції в Детройті, щоб хтось звідти навідався до матері
