запитаннями. Ймовірно, в Мендерлеї було щось недоторканне, щось, що його виокремлювало; і це не дозволялося обговорювати. Я уявила собі, як вона бродить його кімнатами, можливо, заплативши шість пенсів за вхід, і порушує тишу своїм різким, схожим на стакато сміхом. Певно, наші думки рухалися в одному руслі, оскільки він про неї заговорив.
– Ваша подруга, – почав він, – набагато старша за вас. Вона ваша родичка? Ви давно знайомі? – Я помітила, що він досі спантеличений нашими стосунками.
– Насправді ми не друзі, – сказала я йому. – Я на неї працюю. Вона вчить мене, як бути компаньйонкою, і платить дев’яносто фунтів на рік.
– Не знав, що компанію можна купити, – відказав він. – Звучить примітивно. Щось на кшталт східної работоргівлі.
– Одного разу я подивилася, що означає слово «компаньйонка», у словнику, і там було написано, що «компаньйонка – це найліпша подружка».
– У вас із нею небагато спільного, – мовив він.
Він засміявся й зробився геть іншим, якимось чином помолодшав і став менш відстороненим.
– Навіщо ви цим займаєтесь? – поцікавився він.
– Дев’яносто фунтів – це для мене великі гроші, – відповіла я.
– У вас немає батьків?
– Ні, вони померли.
– У вас гарне й незвичайне ім’я.
– Мій батько також був гарною й незвичайною людиною.
– Розкажіть мені про нього, – попросив він.
Я поглянула на нього з-над склянки з лимонадом. Розповідати про мого батька було нелегко, і зазвичай я ніколи про нього не говорила. Він був моєю таємною власністю. Належав лише мені, як той Мендерлей, що належав лише моєму сусіду за столом. У мене не було жодного бажання мимохідь розповідати про нього в ресторані в Монте-Карло.
Тому ланчу була притаманна дивна атмосфера нереальності, й тепер у моїх спогадах він постає переді мною, оповитий загадковими чарами. Ось я, досі майже школярка, яка ще вчора сиділа поряд із місіс Ван Гоппер, манірна, мовчазна й покірна, двадцять чотири години по тому розповідаю свою родинну історію незнайомому чоловікові, і моя історія припиняє бути тільки моєю. Якимось чином щось спонукало мене говорити, до того ж він спостерігав за мною співчутливим поглядом, схожим на погляд «Невідомого» з портрета.
Мене полишила сором’язливість, і так само розв’язався неохочий до розмов язик, усе вийшло назовні: маленькі дитячі таємниці, приємні й болючі переживання. Мені здалося, що з мого невдалого опису він дещо зрозумів про того енергійного чоловіка, яким був мій батько, і ще дещо про кохання моєї матері до нього, яке було живою життєдайною силою, що містила в собі божественну іскру, адже коли тієї безнадійної зими він помер, підкошений пневмонією, вона протягнула лишень п’ять коротких тижнів і пішла вслід за ним. Я пам’ятаю, як замовкла, мені трохи забракло дихання й запаморочилось у голові. У ресторані вже було повно людей, вони спілкувалися й сміялися, грав
