впертістю, навіть тисяча примар не змусять вас відчути страх перед майбутнім. Шкода, що ми не можемо помінятися місцями. Ідіть нагору й візьміть капелюх, а я попрошу, щоб підігнали автомобіль.
Доки він спостерігав, як я заходжу до ліфта, я подумала про вчорашній день, балакучість місіс Ван Гоппер і його холодну галантність. Я помилилася щодо нього, він не був ані суворим, ані уїдливим, він став мені другом, якого я знала багато років, братом, якого в мене ніколи не було. Того вечора я перебувала в радісному настрої й добре його запам’ятала. Я й зараз бачу те брижчате небо з пухнастими хмарами та біле спінене море. Я можу знову відчути подих вітру на своєму обличчі, почути, як сміялася сама і як на це луною відгукувався він. Це був не той Монте-Карло, який я знала, чи радше правда полягала в тому, що таким він подобався мені більше. Його оповили чари, яких не існувало раніше. Певно, доти я дивилася на нього знудженим поглядом. Гавань танцювала, тріпотіли паперові кораблики, а моряки на набережній виявилися веселими, усміхненими хлопцями, такими ж радісними, як і сам вітер. Ми проїхали повз яхту, яку так любила місіс Ван Гоппер через те, що та належала графу, зневажливо поглянули на сяючі мідні прикраси, подивилися одне на одного й знову розсміялися. Я пам’ятаю свій зручний погано припасований фланелевий костюм, наче ношу його й зараз, пам’ятаю спідницю: вона була світліша, ніж жакет, бо я частіше її носила. Пошарпаний капелюх із заширокими крисами й туфлі на низьких підборах із однією застібкою. Пара рукавичок із крагами, затиснутих у брудній руці. Ніколи доти я не видавалася такою юною, ніколи не почувалася такою дорослою. Місіс Ван Гоппер і її грип припинили для мене існувати. Бридж і коктейльні вечірки були забуті, а разом із ними й моє скромне становище. Я була поважною особою, нарешті я стала дорослою. Ту дівчинку, яка, побиваючись від сорому, мнучи в руках хустинку, стояла за дверима вітальні, звідки долинав безладний гомін розмов, який змушував некликану гостю ніяковіти, – її того вечора як вітром звіяло. Вона була нещасним створінням, і я згадувала про неї зі зневагою, якщо взагалі зважала на неї.
Вітер був надто сильний для малювання, радісними поривами він виривався з-за рогу вимощеної бруківкою площі, тож ми повернулися до автомобіля та поїхали в невідомому для мене напрямку. Дорога здіймалася пагорбами, услід за нею здирався нагору автомобіль, і ми кружляли у високості, неначе птахи в повітрі. Як же його автомобіль відрізнявся від квадратного старомодного «даймлера», який місіс Ван Гоппер винаймала на сезон, щоб тихими вечорами їздити до Ментони, і в якому я, сидячи на маленькому сидінні спиною до водія, мусила витягувати шию, щоб побачити краєвид. Мені подумалося, що в його автомобіля були крила Меркурія, адже ми здиралися дедалі вище й мчали небезпечно швидко, проте ця небезпека приносила мені задоволення, бо була для мене чимось новим, бо я сама була молодою.
Я пам’ятаю, як гучно сміялася, і мій сміх звіювало вітром геть; але, поглянувши на нього, я виявила, що він більше не сміється, він знову став мовчазним і відстороненим,
