Припускаю, що я дуже зблідла й він це помітив.
– Моєму вчинку немає жодного виправдання, – сказав він і, взявши мене за руку, підштовхнув назад до автомобіля, ми знову сіли в машину, й він зачинив дверцята. – Не лякайтеся, розвернутися набагато простіше, ніж здається. – Доки я, долаючи нудоту й запаморочення, трималася обома руками за сидіння, він плавно, дуже плавно розвернув автомобіль і ми знову виїхали на похилу дорогу.
– То ви тут уже бували? – ще раз перепитала я. Автомобіль сповзав вузьким звивистим шляхом униз, і відчуття напруги минало.
– Так, – відказав він і витримав паузу, – але багато років тому. Хотів подивитися, чи щось змінилося.
– І що? – поцікавилась я.
– Ні, – мовив він. – Нічого не змінилося.
Мені стало цікаво, що примусило його втекти в минуле разом зі мною, невільним свідком його стану. Яка прірва років відділяла його від тих інших часів, які думки і вчинки, як змінилася його вдача? Я не хотіла цього знати. Краще б я з ним не їздила.
Донизу звивистою дорогою ми їхали без зупинок, без розмов, над заходом сонця простягнувся величний гребінь хмар, а повітря було холодне й чисте. Раптом він почав говорити про Мендерлей. Він не сказав ані слова про те, як там живеться, ані слова про себе самого, але розповів мені, як там весняними вечорами сідало, осяюючи мис, сонце. Море тоді нагадувало сланець, усе ще холодне після довгої зими, а з тераси було чути плескіт припливу, що омивав невеличку бухту. Цвіли нарциси, під вечірнім бризом похитувалися на тонких стеблах золоті чаші їхніх голівок, і скільки б ви їх не зірвали, їхні лави стояли так само щільно, вони були згуртовані, наче армія, плече до плеча. На березі, нижче галявин, було посаджено шафран, золотий, рожевий, бузковий, проте в цей час він уже відцвів, його квіти опали й змарніли, немов бліді підсніжники. Первоцвіт більш простецький, ця невибаглива рослина випиналася з усіх щілин, наче бур’ян. Ще було зарано для дзвоників, їхні голівки ховалися під торішнім листям, але коли вигулькнуть назовні, затримуючи зростання скромних фіалок, вони витіснять із гаю навіть папороть і своїм кольором кинуть виклик небу.
Він сказав, що ніколи не тримав їх удома. У вазах вони робилися зів’ялими й млявими, а щоб побачити їх у всій красі, потрібно вийти в гай уранці, близько дванадцятої години, коли сонце в зеніті. Вони мали димний, гіркуватий запах, неначе їхніми гострими соковитими стеблами текла дика живиця. Люди, які зривають дзвоники в гаях, – вандали; в Мендерлеї він це заборонив. Іноді, проїжджаючи околицями, він натрапляв на велосипедистів із величезними оберемками квітів, прив’язаними до керма, – з їхніх мертвих голівок вже поопадали пелюстки, дорогою губилися голі й брудні понівечені стебла.
Первоцвіт такі речі турбували менше; хоч він і був рослиною дикою, втім прагнув до цивілізації і, якщо його поливали, без жодних образ, із чепурним і усміхненим виглядом міг прожити в банці з-під варення на вікні якоїсь хатини з тиждень. У дім Мендерлея не приносили
