й запах припливу – це згадки про Мендерлей, від яких неможливо відмовитися. Дехто грішить тим, що читає залізничні довідники Бредшоу. Вони планують численні подорожі країною заради втіхи пов’язати між собою непоєднувані розклади потягів. Моє хобі менш нудне, хоча й так само дивне. Я – джерело інформації про сільську місцевість Англії. Мені відомі імена всіх власників мисливських угідь Британії, так, – і імена їхніх орендарів також. Я знаю, скільки вбивають тетеруків, скільки куріпок і скільки оленів. Я знаю, де вирощують форель і де грає лосось. Я пильную за всіма зборами, стежу за всіма ловами. Мені відомі навіть імена тих, хто вигулює цуценят гончаків. Стан урожаю, ціни на худобу, загадкові хвороби свиней – від усього цього я отримую задоволення. Така собі трата часу, мабуть, не надто інтелектуальне заняття, втім, читаючи, я дихаю англійським повітрям і можу дивитися на це блискуче небо з більшою відвагою.
Миршаві виноградники й облущені кам’яні стіни припиняють для мене існувати, бо ж за бажання я можу дати волю своїй уяві й зануритись у збирання наперстянок та блідого ліхнісу серед вогкого смугастого живоплоту.
Нещасні примхи уяви, ніжні й тендітні. Вороги горя й жалю, саме вони роблять привабливішим наше вигнання, яке ми самі на себе накликали.
Завдяки їм я можу насолодитися полуднем і повернутися, усміхнена й свіжа, до маленького ритуалу чаювання. Замовлення завжди незмінне. Дві скибки хліба з маслом і китайський чай. Якою ж обмеженою парою ми, певно, здавались, чіпляючись за цей звичай, оскільки робили так в Англії. Тут, на цьому чистенькому балконі, який став білим і безликим від сонця, що випалювало його століттями, я думаю про о пів на п’яту вечора в Мендерлеї та накритий перед бібліотечним каміном стіл. Із точністю до хвилини відчинялися двері й починалася незмінна вистава – наливання чаю: срібна таця, чайник, білосніжна скатертина. А в цей час Джеспер зі своїми обвислими, як у всіх спанієлів, вухами вдає, ніби йому байдуже, що принесли тістечка. Перед нами їх завжди виставляли, мов на цілий бенкет, а ми так мало їли.
Ці соковиті пончики, я бачу їх просто зараз. Крихітні крихкі трикутнички тостів і присипані борошном ячмінні або пшеничні булочки прямо з печі. Невідомого походження сандвічі із загадковими приправами, втім доволі вишукані на смак, і ці особливі імбирні пряники. Бісквіт, який сам танув у роті, і його більш ситний товариш, якого розпирало від цедри та родзинок. Голодній родині тієї їжі вистачило б на тиждень. Я так і не дізналася про подальшу долю тих страв, і таке марнотратство мене іноді непокоїло.
Проте я ніколи не наважувалася запитати в місіс Денверз, що вона з тим усім робила. Вона б зневажливо поглянула на мене, обдавши своєю крижаною зверхньою посмішкою, і можу собі уявити, як вона сказала б: «Коли місіс де Вінтер була жива, я ніколи не чула жодних нарікань». Місіс Денверз. Цікаво, що вона робить тепер. Вона та Феве´лл. Гадаю, саме її вираз обличчя змусив мене вперше стривожитися. Інстинктивно
