«Так, звісно, можете писати листи за моїм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до її листування. Будь-якої миті вона могла повернутися до кімнати й побачити мене перед відкритою шухлядою, якої я не мала права торкатися.
І коли зненацька на столі переді мною тривожно задзеленчав телефон, моє серце підстрибнуло й швидко забилося від страху, що мене викрили. Тремтячими руками я зняла слухавку й запитала: «Хто це? Кого вам треба?» На іншому кінці лінії почулося дивне дзижчання, а тоді голос – низький і доволі різкий, однак я не могла визначити, належав він жінці чи чоловіку, – запитав: «Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?»
– Боюсь, ви помилилися, – відказала я. – Місіс де Вінтер померла більше року тому.
Я сиділа в очікуванні, безглуздо дивлячись на слухавку, і лише коли недовірливий голос дещо підвищеним тоном повторив це ім’я знову, вмить зашарівшись, я зрозуміла, що припустилася непоправної помилки й уже ніяк не зможу забрати свої слова назад.
– Це місіс Денверз, мадам, – проказав голос. – Я говорю з вами по внутрішньому телефону.
Мій faux pas[4] був настільки відчутно очевидним, настільки дурним і непрощенним, що ігнорування його виставило б мене ще більшою дурепою – якщо це, звісно, було можливо, – ніж досі.
– Перепрошую, місіс Денверз, – затинаючись, пробурмотіла я. – Дзвінок збив мене з пантелику, я не усвідомлювала, що кажу. Я не зрозуміла, що дзвонять мені, й не помітила, що говорю по внутрішньому телефону.
– Вибачте, що потурбувала вас, мадам, – сказала вона; і вона знає, подумала я, здогадується, що я нишпорила в столі. – Я лише хотіла поцікавитися, чи потрібна вам і чи затверджуєте ви сьогоднішнє меню.
– О, – промовила я. – О, я впевнена, що так. Тобто я впевнена, що меню мене задовольнить. Просто замовте все, що потрібно, місіс Денверз, і можете мене не запитувати.
– Думаю, буде краще, якщо ви прочитаєте список, – продовжив її голос, – меню на весь день лежить біля вас на бюварі.
Я гарячково оглянула стіл і врешті-решт знайшла аркуш паперу, якого раніше не помітила. Похапцем його проглянула: креветки з каррі, смажена телятина, спаржа, холодний шоколадний мус – це ланч чи вечеря? Я не могла зрозуміти; певно, ланч.
– Так, місіс Денверз, – сказала я. – Усе влаштовує, усе справді дуже добре.
– Якщо ви бажаєте щось змінити, будь ласка, скажіть мені, – мовила вона, – і я одразу ж накажу це зробити. Як ви бачите, я лишила порожнє місце для соусу, щоб ви могли вказати, який саме вам подобається. Я вагалася щодо того, під яким соусом подати смажену телятину. Місіс де Вінтер завжди ретельно ставилася до вибору соусів, і я постійно мусила з нею радитися.
– О, – проказала я. – О, що ж… дайте подумати, місіс Денверз, я навіть не знаю; гадаю, краще зробити так, як зазвичай, із тим соусом, який, на вашу думку, замовила б місіс де Вінтер.
– У вас немає побажань,
Хибний крок, помилка (
