крамниці, сказати комусь, що вона згадала їхніх спільних друзів. Здавалося, що знамениті люди були для неї хлібом, що вона живилася ними так, як каліки, що черпають ложечкою своє желе; і хоча місіс Ван Гоппер надавала перевагу титулованим особам, вона не нехтувала будь-якою персоною, обличчя якої бодай раз трапилося їй у газеті. Імена зі світської хроніки, письменники, митці, актори й інші подібні до них люди, навіть цілковиті посередності, аби лиш вона дізналася про них із преси.
Я пам’ятаю її, неначе це трапилося тільки вчора, у той незабутній вечір – байдуже, скільки років минуло, – коли вона сиділа на своєму улюбленому дивані у фойє, розмірковуючи над методикою нападу. З її різкої поведінки й того, як вона постукувала лорнетом по зубах, я могла визначити, що вона підшукувала можливі варіанти. Також, оскільки вона відмовилася насолодитись солодким і похапцем проковтнула десерт, я зрозуміла, що вона прагла завершити ланч раніше, ніж новий гість, і відтак розміститися там, де він не зможе її оминути. Раптом вона розвернулася до мене, її крихітні оченята світилися.
– Іди нагору й знайди той лист, від мого небожа. Ти ж пам’ятаєш? Той, що про його медовий місяць, зі світлиною. Негайно мені його принеси!
Я пересвідчилася, що вона вже все спланувала й що небіж мав стати приводом для знайомства. Далеко не вперше я відчула відразу до відведеної мені ролі в її інтригах. Немов помічник фокусника, я розставляла реквізит, а тоді мовчки й уважно чекала на сигнал. Новий гість не зрадіє нав’язливості, цього я була певна. З огляду на ту крихту інформації, яку дізналася про нього за ланчем, – поверхові чутки, зібрані місіс Ван Гоппер зі щоденних газет десятимісячної давнини, які вона зберегла у своїй пам’яті для подальшого використання, – я, попри юний вік і недосвідченість, могла передбачити, що він обуриться таким неочікуваним вторгненням у його самотність. Чому він вирішив приїхати в «Кот д’Азюр» у Монте-Карло, її геть не стосувалося, це були його власні проблеми, і будь-хто, крім місіс Ван Гоппер, поставився б до цього з розумінням. Почуття такту їй було невідоме, як і розважливість, тож, враховуючи те, що чутки правили їй за повітря, цей незнайомець мусив потрапити до неї під ніж. Я знайшла лист у шухляді для паперів її столу та на якусь мить затрималася перед тим, як знову спуститися у фойє. Мені безпідставно здавалося, що я подарувала йому ще кілька митей усамітнення.
Я хотіла, щоб мені стало сміливості вийти на службові сходи, манівцями потрапити до ресторану та попередити його про засідку. Проте не могла побороти умовності, та й не знала, як сформулювати своє попередження. Мені не лишалося нічого, як сидіти на своєму звичному місці поряд із місіс Ван Гоппер, доки та, неначе великий самовдоволений павук, плестиме довкола незнайомця свою широку павутину нудьги.
Я пробула нагорі довше, ніж думала, бо, повернувшись у фойє, побачила, що він полишив ресторан, а вона, боячись його втратити, не дочекалась листа й ризикнула познайомитися відкрито. Він уже навіть сидів поруч
