наділа прикрашений стрічками чепчик. Неабияк соромлячись, я зателефонувала її друзям, скасувала невеличку вечірку, яку вона запланувала на сьогодні, і спустилася до ресторану на ланч на добрих півгодини раніше, ніж завжди. Я очікувала, що зала виявиться порожньою, – зазвичай ніхто не приходив туди раніше першої години. І вона таки була порожньою, крім столика поряд із нашим. До цього я виявилася не підготовлена. Я ж думала, що він поїхав у Соспель. Без жодних сумнівів, він прийшов так рано тому, що не хотів перетнутися з нами о першій. Утім я вже була на півдорозі й не могла повернутися. Ми не бачилися відтоді, як він полишив нас біля ліфта минулого дня. На обід до ресторану він не з’явився навмисне, ймовірно, з тієї ж причини, чому тепер їв свій ланч о такій ранній годині.
Це була ситуація, коли я не знала, що робити. Як би я хотіла бути старшою, іншою! Дивлячись просто перед собою, я підійшла до нашого столу й одразу ж поплатилася, незграбно перекинувши вазу із засохлими анемонами, щойно взялася розгортати серветку. Вода намочила скатертину й облила мені коліна. Офіціант був в іншому кутку зали, він нічого не помітив. І за мить мій сусід уже стояв поруч із сухою серветкою в руці.
– Не можна сидіти за мокрою скатертиною, – безцеремонно мовив він, – це відволікатиме вас від їжі. Посуньтесь.
– Мені однаково, – відказала я. – Це мене не турбує. Я – сама.
Він промовчав, а тоді підбіг офіціант, прибрав вазу й розкидані квіти.
– Облиште, – раптом сказав він, – і накрийте ще на одну особу за моїм столом. Мадемуазель їстиме зі мною.
Я розгублено поглянула на нього.
– О, ні, – мовила я. – Це неможливо.
– Чому? – поцікавився він.
Я спробувала вигадати відмовку. Адже розуміла, що він не хотів, аби я приєднувалася до нього. Це був лише вияв галантності. Я б зіпсувала йому ланч. Тож я вирішила набратися сміливості й сказати правду.
– Прошу, – заблагала я, – не будьте ввічливим. Це дуже мило з вашого боку, але мені буде зручно, якщо офіціант просто витре скатертину.
– Але я не намагаюся бути ввічливим, – наполіг він. – Мені було б приємно, якби ви склали мені товариство. Навіть аби ви так незграбно не перекинули вазу, я б так чи інакше вас запросив. – Гадаю, на моєму обличчі читався сумнів, тому він усміхнувся. – Ви мені не вірите, – сказав він. – Менше з тим, сідайте. Ми не муситимемо спілкуватися, якщо не матимемо на це настрою.
Ми сіли, і він передав мені меню, дозволивши обирати страву, а сам повернувся до своєї закуски, наче нічого й не сталося.
Йому була притаманна особлива здатність відсторонюватися, і я зрозуміла, що ми можемо отак, не спілкуючись, просидіти протягом усього ланчу, і це нічого не означатиме. Не виникне жодної напруженості. Він не ставитиме мені запитань на історичні теми.
– Що трапилося з вашою подругою? – запитав він.
Я розповіла йому про грип.
– Мені так шкода, – відказав він, а тоді, витримавши секундну паузу, мовив: – Сподіваюсь, ви
