У дні, що віддзеркалюють часи Роальда Амундсена та Роберта Скотта.
Яким є наступний найскладніший виклик? Перебувати в злагоді із самим собою.
Тиша просто-таки пристала до мене. Не маючи жодного зв’язку з навколишнім світом, відокремлений та самотній, я був змушений знову і знову повертатися до думок, які вже мав. А також, що гірше, до своїх відчуттів. Антарктика – це найбільша пустеля світу, де є вода і більше годин сонячного світла, ніж у Південній Каліфорнії. Там просто ніде сховатися. Щоденна безневинна брехня та напівправда, до яких ми вдаємось, коли повертаємося до цивілізації, із цієї відстані бачаться абсолютно позбавленими сенсу.
Вам може здатися, що я спокійно собі медитував, поки йшов уперед, але це не так. Часом холод та вітер стискали мене, неначе крижані лабети. Я замерзав аж до сліз. Мій ніс, пальці на руках та ногах поступово білішали, втрачаючи чутливість. Коли мороз кусає частини вашого тіла, з’являється біль, але потім він трохи слабшає. Після цього він повертається знову, коли ви відігріваєтесь. Уся енергія, яку мені вдавалося зібрати, витрачалася у спробах зігрітися. Так от, скажу я вам, відігріватися болючіше, ніж замерзати. Але пізніше, коли до мого тіла все ж поверталося тепло, я знову отримував енергію для мрій і думок.
Американці побудували базу навіть на Південному полюсі. Учені та техніки проводять там по декілька місяців за раз, цілком відірвані від зовнішнього світу. Одного року там зібралося дев’яносто дев’ять мешканців, які разом святкували Різдво. Хтось провіз контрабандою дев’яносто дев’ять камінців і роздав їх по одному як різдвяні подарунки, залишивши один для себе. Люди там не бачили камінців місяцями. Дехто не бачив їх узагалі більше року. Навколо були лише крига, сніг та побудовані людиною об’єкти. Усі сиділи, роздивляючись та обмацуючи свої камінці. Не кажучи жодного слова, вони тримали їх у долонях, відчуваючи вагу.
3
На шляху до Південного полюсу я уявляв собі людину на Місяці, яка дивиться вниз на Землю. Жоден звук із нашої планети не зміг би подолати відстань у 390 тисяч кілометрів до неї, але, можливо, вона бачить нашу блакитну кулю, дозволивши своєму поглядові сягнути аж на полюс. А там вона бачить хлопця в теплій синій куртці, який поволі просувається вперед по кризі, ставлячи собі намет лише вечорами. Наступного дня весь сценарій повторюється. Вона спостерігає за лижником-всюдиходом, що прямує в одному й тому ж напрямку тиждень за тижнем. Та людина, мабуть, вважала мене несповна розуму, і від цієї думки я почувався трохи пригніченим.
Наприкінці одного дня, саме перед тим, як я збирався завершувати свій денний перехід і ставити намет, я подивився вгору на небо та уявив собі ту саму людину на Місяці, яка звернула свій погляд далеко на південь. Далеко внизу вона може спостерігати тисячі, якщо не мільйони людей, що рано-вранці виходять зі своїх крихітних будиночків, лише щоб на кілька хвилин чи годину застрягнути
