галас. Глибоко в життєвому океані, під хвилями та бурунами, ви можете знайти свою власну внутрішню тишу. Стоячи під душем, коли вода омиває вашу голову, сидячи перед багаттям, що потріскує, перепливаючи лісове озеро чи гуляючи в лісі, теж можна відчути просто-таки ідеальний спокій. Ось що я люблю.
В Осло із цим складніше. Я працюю в центрі міста й часом змушений створювати свою власну тишу. Іноді там стільки галасу, що я вмикаю музику не для того, щоб створити ще більше, а щоб хоч якось відсторонитися від інших звуків. Це, здається, працює, якщо музика мені добре знайома і на мене не чекає якась несподіванка. Щиро кажучи, думаю, тишу можна почути навіть на злітній смузі аеродрому, якщо дійсно цього захотіти. Один товариш розповів мені, що він може перебувати в абсолютному спокої винятково тоді, коли веде машину. Як каже стара норвезька приказка, найважливіше не те, як ви почуваєтесь, а те, що ви з цим робите. Для мене найвищу цінність має тиша в природі. Ось де я найбільше почуваюся вдома. Утім, якби я не міг відчувати спокій серед міської круговерті життя, мій потяг до тиші ставав би надто сильним і мені доводилося б повертатися до природи частіше.
По суті, Арктика – це океан, оточений континентами: повна протилежність до Антарктики, яка є континентом, оточеним океанами. Коли ідеш на північ по арктичному льоду, тебе оточує шум, що не вщухає. Північний Льодовитий океан має глибину 3000 метрів і вкритий товстим шаром криги. Ця крига рухається під упливом вітру та океанських течій. Натикаючись на різні перепони, величезні білі масиви страшенно гуркочуть. Там, де крига тонка, можливо, навіть не більше кількох сантиметрів, він угинається й тріщить під вашими ногами.
У 1990 році ми з мандрівником Бьорґе Осландом досягли Північного полюсу, і наступного дня після нашого прибуття до пункту призначення в нас над головами пролетів американський літак-розвідник. Пілоти, мабуть, були не менше за нас здивовані тим, що побачили на Північному полюсі людей. Перш ніж летіти собі далі, вони скинули ящик з провізією для двох змучених голодом полярних дослідників. Це було жестом доброї волі.
Після п’ятдесяти восьми днів за температур близько –57° за Цельсієм більша частина жиру та м’язової маси наших тіл згоріла. Щоб мати змогу робити сімнадцятигодинні переходи та досягти полюса, ми збільшили розрахункову тривалість своїх діб із двадцяти чотирьох до тридцяти годин. Часом холод та голод майже не давали нам спати. Ми відкрили цей ящик, поділили їжу з літака-розвідника між собою та поклали її на наші спальні матраци. Я вже був готовий накинутися на свою частку, коли Бьорґе запропонував почати їсти не зразу, а після невеличкої паузи. У тиші. Ми повільно порахуємо подумки до десяти і лише тоді почнемо їсти. Продемонструємо колективну витримку. Нагадаємо один одному, що задоволення пов’язане також із пожертвою. Те очікування породило в мені дивне відчуття. Але я ще ніколи не почувався таким багатим, як у той момент тиші.
Я не вмію в’язати, але коли спостерігаю, як це робить хтось інший, то думаю, що та людина, мабуть, осягнула
