Цього він теж не любив.
– А раптом я й справді Дастін Гоффман? – Візаві усміхнувся. І знову надів окуляри. – І на головну роль у новому фільмі обрав саме вас?
– Для цього не треба їхати до Греції й вишукувати потрібний типаж на пляжі. – Тоні показав, що дурних хай шукає де-інде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успіхом можна зробити і в Штатах. Та й навіщо йому непрофесіонал?
Тоні подивився на стійку: де ж той кельнер?
– Усе логічно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицію, аніж після угоди зі справжнім Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мій проект, який після вашого «так» стане «нашим», застрахований від фіаско, але чи зміг би це обіцяти друзяка Дастін? Усі під Богом. І безсилі перед часом та обставинами.
– Ви говорите загадками, – відрізав Тоні, бо ненавидів філософування ні з гарніром, ні без. – І я не зовсім розумію. А від незрозумілого шаленію. Тому маєте перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному слові. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а після того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж має гострі! – А… І одразу ж застерігаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмішка підробна та єхидна настільки, що й малюк трирічний зрозумів би її нещирість.
– В одному цікавому романі, – вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, – є красномовний епізод… Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.
А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.
– Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.
– Так ось, – менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються…
– Надзвичайно цікаво. – Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософії – отого безглуздого переливання з пустого в порожнє – не люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…
Тоні замовк. За мить – уздрів кельнера з морозивом. Повернувся і додав, дивлячись на окуляри візаві, за якими той ховав очі:
– У світі (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина філософія. Спільна для всіх. Ідеалістів-матеріалістів. Філософія шлунку. І крити тут нічим.
«Містер Гоффман» відповідати не поспішав.
Кельнер поставив морозиво й зник.
– Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум і накачані м’язи – речі непоєднувані, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в білу
