уже бачив, як скоро руки, кишені, сумка, очі, вуха і решта можливих місць будуть забиті всемогутніми шелестливими купюрами. І порятунку від цієї напасті не треба. Солоденька!
– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподіваний прохач, хоча Тоні вмить і звільнився, – що мені треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» підігрієш – спасибі з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твоє і моє. Подякуєш!
– Умовив, – усміхнувся щасливий Тоні. – Можеш. Тобі б померлих воскресати. За гроші. Бабла б накосив… А не «стріляв» би у таких, як і сам, мишей церковних.
Усмішка у відповідь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгі-довгі тисячоліття.
Тоні зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотів бруднити. Та зараз вибір невеликий. Ситуація диктує!
«Квадрат» побачив і аж подався вперед. Зараз відламається шматочок щастя. Зараз! Іди сюди!
Зненацька правий кулак Тоні різко повідомив бороданеві, що з носом у того проблеми. Причому серйозні. Не на один місяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань і сам відчув, наскільки все серйозно. Одночасно полетівши вбік від мрії. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тільки двоє. Тоні (цей навіть добре) і «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постійно). Але жоден нікому не скаже. Солідарність! Усе серйозно!
– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує… Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.
Котра там година? Ага. За вісім – друга. Ого. Треба поспішати… Еге ж…
07 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 57 хв.
Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм від «Lacoste» – Тоні за три хвилини до першої зазирнув до «Нарциса». Сьогодні людніше. Устигли добряче насмалити. Скрізь плавали сизі хмаринки, котрі, як пустотливі допитливі діти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалі. І Тоні навряд чи стане винятком.
Непоквапом чимчикуючи до столика, помітив, що за ним сидів тип років сорока. Він мав тонкі губи, правильної форми ніс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, ніж звичайна чоловіча зачіска. Й уважно читав «The New York Times».
Тоні підійшов і ввічливо сказав:
– Е-е-е, містере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тоні ніхто не звернув. – Чи не могли б ви пересісти? У мене тут зустріч. Знаєте… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумійте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.
Іншим
