собі це давно забуте рішення, але воно відразу ж зникло з його свідомості, ніби хтось швидко протягнув нитку до вушка голки.
– Але твій друг не зраджений! – вигукнув батько і підсилив сказане, похитавши туди-сюди великим пальцем. – Я був його представником тут, на місці.
– Комедіант! – не зміг стриматися від вигуку Ґеорґ, і хоча відразу ж збагнув, що наробив, і навіть прикусив язика, вибалушивши очі від болю, було уже надто пізно.
– Так, я справді ламав комедію! Комедія! Гарне слово! Чим ще може потішити себе старий батько-вдівець? Скажи мені, будь ласка, – і залишайся у момент відповіді моїм ще живим сином, – що залишалося мені у моїй комірчині, де мене переслідувала хамська прислуга, мені, кого старість пронизує аж до кісток? А мій син із тріумфом пішов у світ, підписував підготовані мною угоди, купався у задоволеннях і хизувався перед батьком непроникно чесним виразом обличчя! Ти думаєш, я не любив тебе, я, той, хто тебе породив?
«Зараз він нахилиться, – думав Ґеорґ. – А щоб він упав і розбився!» – прошипіло щось у нього в голові.
Батько нахилився, але не впав. А оскільки Ґеорґ не наблизився, як того сподівався батько, то старий знову випростався.
– Залишайся на місці, ти мені не потрібен! Ти думаєш, що у тебе достатньо сили, аби прийти сюди і стояти осторонь, бо так тобі зручніше. Але ти помиляєшся! Я все ще сильніший. Якби я був сам, то мені, мабуть, довелося б відступити, але тепер мені додала сили ще й мати, та і з твоїм другом ми домовилися, а всі твої клієнти у мене в кишені!
«Навіть у нічній сорочці він має кишені!» – сказав сам собі Ґеорґ і подумав, що таким зауваженням можна було би знищити батька. Але про це він думав лише коротку мить, і відразу ж забув.
– Візьми-но свою наречену і прийдіть до мене! Я вимету її геть, ти не встигнеш і оком змигнути!
Ґеорґ недовірливо скривився. Але батько лише кивав на підтвердження щойносказаного, кивав, дивлячись у бік Ґеорґа.
– Ти дуже розважив мене сьогодні, коли прийшов і запитав, чи писати другові про заручини. Він знає все, дурненьке телятко, знає все! Я сам йому написав, бо ти не додумався забрати у мене письмові приладдя. Тому він і не приїздить усі ці роки, бо знає все у сто разів краще, ніж ти сам, і твої зім’яті та нечитані листи він тримає у лівій руці, тоді як у правій у нього – мої!
Він натхненно змахнув рукою у себе над головою.
– Він знає усе у тисячу разів краще за тебе! – вигукнув батько.
– У десять тисяч разів! – сказав Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще невимовленими ці слова набули смертельної поваги.
– Я вже багато років чекаю, коли ти звернешся до мене з цим питанням! Думаєш, мене хвилює щось інше? Думаєш, я читаю газети? Ось! – і він кинув у Ґеорґа газетою, яку заніс до себе в ліжко. Це була стара газета, й згадані у ній прізвища нічого не говорили Ґеорґові.
– Як довго ти зволікав, перш ніж дозрів! Мати вже померла, вона не дожила
