на дворі. Скоріше вже травень. З його веселим буянням природи і пахощами квітучих дерев.
Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброї, Дмитро наштовхнувся поглядом на дві пари ніг. Взуті ноги були у чорні блискучі чоботи, далі йшли вузькі чорні бриджі з металевими наколінниками, чорні бронежилети і чорні військові шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомці мали солідного вигляду карабіни, і коли погляд падав на їхні стволи, у голову мимоволі приходило порівняння з гарматою невеликого калібру. На плечі одного з незнайомців висів «калашников», що його не міг відшукати Дмитро.
– Не роби різких рухів, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.
– Бета Чотириста Тридцять Сім, – мовив другий, підносячи до вуст браслет, що його мав на руці. – Це він?
– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на переміщення номер двісті тисяч триста двадцять один. Ідентифікація легіонера – негативна. Комунікатор номер…
Після того як невідомий Бета закінчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомців поглянув на Дмитра.
– Дмитро Міщенко?
– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.
– Просторово-часові координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48˚27́58˝ північної широти, 35˚01́31˝ східної довготи?
Дмитро повільно розігнувся і витріщився на незнайомця.
– Дмитро Міщенко це я. Стосовно решти – вам видніше. Хтось пояснить, що відбувається?
– Де Тревор і Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.
– Я не знаю, хто такі Тревор і Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомців.
І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабінів.
– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.
– Стою, – Дмитро завмер на місці, маючи на меті очікувати подальшого розвитку подій. Принаймні ці люди спочатку попереджували, а не стріляли.
– Ти повинен прибути у супроводі легіонерів, де вони?
Дмитро пригадав розмову, бій поблизу бістро, фігурку легіонера, який вів вогонь, стоячи на коліні, короткий замах і голову, що покотилась мокрим асфальтом.
– Вони загинули.
Один з незнайомців вилаявся. Інший підніс до вуст браслет і близько хвилини спілкувався з людиною, яку іменував «друже Трибун». Дмитрові вдалось розібрати лише своє прізвище, а також слова «прибув» і «загинули».
– Слухаю, друже Трибун. Виконуємо! – закінчив розмову незнайомець і звернувся до Дмитра: – Ходімо, на тебе очікують.
Не залишилось нічого, окрім як підкоритись.
Йшли не надто довго. Дмитро навіть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподівано, як вони досягли мети подорожі. Ворота фортеці, над якими височіла броньована вежа з вузькими бійницями, розчинились лише після того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив
